Блакитний Зіми

Алістер Рейнолдс

Коли пройшов перший тиждень люди почали виїжджати з острова. День за днем оглядові трибуни ставали все більш порожніми. Великі туристичні лайнери відбували назад в міжзоряний простір. Поціновувачі мистецтва, коментатори і критики пакували в Венеції свої валізи. Їх розчарування повисло над лагуною наче міазм.

Я була одна з небагатьох, хто залишився на Мурьєку і повертався на трибуни щодня. Я дивилась годинами, мружачись від мерехтливого голубого світла, що відбивалось від поверхні води. Бліда фігура Зіми, рухалась обличчям донизу з одного кінця басейну до іншого настільки мляво, що могла б помилково видатись пливучим трупом. Поки він плив я запитувала себе, як я маю розказати його історію і хто буде готовий її купити. Я намагалась згадати назву своєї першої газети, ще на Марсі. Вони точно не заплатять стільки, скільки відомі видання, але якась частинка мене хотіла б повернутись в старі часи. Сплило багато часу... Я звернулась до меморайзера з бажанням щоб воно пробіглось по моїй пам'яті і відшукало назву видання. Їх стільки було після того... сотні, якщо я добре пригадую. Але нічого не прийшло на думку. Я встигла позіхнути ще раз перш ніж згадала, що я вимкнула пам'яталку день тому: Керрі, тепер ти сама по собі, звикай до цього.

Плавець в басейні якраз доплив до краю і почав плисти назад до мене.

Два тижні тому, в полудень, я сиділа на площі Сан Марко і дивилась як на годинниковій вежі білі фігурки рухались на фоні білого мармуру. Небо над венецією було забите кораблями, припаркованими корпус до корпусу. Знизу вони були обшиті великими блискучими панелями, налаштованими під колір неба. Цей вид нагадав мені роботи одного митця епохи пре-Експансії, котрий спеціалізувався на карколомних викрутасах перспективи і композиції: нескінченні водопади, переплетені ящірки. Я сформувала ментальний образ і звернулась до всюдисущої порхаючої пам'яталки, але вона не видала мені ім'я.

Я допила каву і підготувалась морально до суми в рахунку.

Я прилетіла до цієї версії Венеції з білого мармуру, щоб на власні очі бачити, як розгортатиметься останній витвір мистецтва Зіми. Я роками цікавилась цим митцем і сподівалась, що мені вдасться домовитись про інтерв'ю. Нажаль, з такою ж метою сюди прибуло ще кілька тисяч представників мистецької тусовки. Насправді не мало значення, скільки нас було: Зіма мовчав.

Офіціант поклав переді мною складений рахунок.

Все, що нам сказали - це лише, що нам треба прибути на Мурьєк, заболочену планету, про яку більшість з нас ніколи не чули. Єдиною заявкою на славу Мурьєка було те, що планета містила сто сімдесят першу з відомих копій Венеції, і одну з лише трьох Венецій, виконаних повністю з білого мармуру. Зіма обрав Мурьєк для інсталяції свого останнього витвору і як місце, де він облишить публічне життя і вийде на пенсію.

З важким передчуттям я підняла рахунок, щоб оцінити втрати. Замість рахунку я побачила маленьку блакитну карточку з текстом надрукованим витонченим золотим італійським курсивом. Відтінок блакитного був якраз тим розсипчатим аквамарином, який Зіма зробив своїм знаковим. Напис був адресований мені, Керрі Клей, і повідомляв, що Зіма хотів би поговорити зі мною стосовно відкриття. Якщо мені це цікаво, то я повинна з'фвитись на мосту Ріальто за дві години.

Якщо мені цікаво.

Примітка вказувала, що мені не дозволяється брати з собою жодних записуючих пристроїв, навіть ручку і папір. Наостанок в повідомленні вказувалось, що мій рахунок оплачено. Мені майже вистачило сміливості замовити ще одну каву і вбити її в цей же ж рахунок. Майже, але не зовсім.

Коли я прийшла трохи раніше на міст, прислужниу Зіми вже чекав там. Під вигнутим скляним манекенним корпусом робота пульсував хитромулрий неоновий механізм. Він вклонився і і дуже м'яко сказав: "Міс Клей? Раз ви тут, то ми вже можемо вирушати."

Робот провів мене до сходового прольоту, що виводив на узбережжя. Моя пам'яталка прослідувала за нами, вібруючи біля мого плеча. З'явився транспортер, що завис в метрі над водою і чекав нас. Робот допоміг мені сісти в заднє сидіння. Пам'яталка майже залетіла за мною, коли робот підняв застережливо руку.

- Боюсь, що вам доведеться залишити це; пам'ятаєте, ніяких хаписуючих пристроїв?

Я глянула на металеву зелену колібрі, намагаючись пригадати коли я востаннє обходилась без її постійної компанії.

- Залишити її тут?

- З нею тут нічого не станеться і ви зможете забрати її, коли повернетесь після настання ночі.

- А якщо я відмовлюсь?

- Тоді, я боюсь, не буде зустрічі з Зімою.

Я відчувала, що робот не буде стояти там пів дня і чекати на мою відповідь. Від думки про відсутність пам1яталки кров охолола в моїх жилах. Але я так сильно хотіла цього інтерв'ю, що готова була на все.

Я наказала пам'яталці чеати мене тут поки не повернуся.

Покірна машина розвернулась, блиснувши металевим зеленим відблиском. Бачити як вона летить від мене було ніби бачити як віддаляється частина мене. Скляний корпус обгорнув мене і я відчула імпульс прискорення.

Венеція промайнула під нами і зникла десь на горизонті.

Я сформувала тестовий запит, запитуючи пам'яталку на якій планеті я святкувала своє семисотріччя. Нічого не прийшло в відповідь, я була поза зоною запитів і могла покладатись лише на свою розмазану часом пам'ять.

Я нахилилась вперед: "Ти вповноважений сказати мені, що е все значить?"

"Боюсь він мені не сказав" - відповів робот, зробивши так, що його обличчя показалось ззаду. "Але, якщо вам будь-якої миті стане некомфортно, ми можемо повернутись в Венецію".

- Наразі все гаразд. Хто ще отримав блакитну картку?

- Лише ви, наскільки я знаю.

- А якщо б я відмовилась, то ти мав би запитатись ще когось?

"Ні" - відповів робот. "Але, міс Клей, давайте визнаємо, що ви навряд чи відмовились би."

Поки ми летіли, ударна хвиля від транспортера залишила по собі в морі вспінену борозду. Я подумала про пензлик, який провели по мокрій фарбі на мармурі, оголюючи білу поверхню під нею. Я витягла запрошення Зіми і тримала його навпроти горизонту, що був попереду нас, намагаючись визначити чи цей блакитний відтінок був ближчим до моря, чи до неба. Здавалось, що картка коливається в невизначеності між цими двома варіантами.

Блакитний Зіми. Це було точне поняття, науково визначене в ангстремах і рівні інтенсивності. Якщо ви художник - то вам могли б виготовити партію такої фарби згідно специфікації. Але ніхто не викорисовува Блакитний Зіми крім випадків, коли вони спеціально хотіли зіграти на його популярності.

Зіма вже був унікальним коли потрапив в очі громадськості. Йому зробили серію радикальних операцій, щоб його тіло могло витримувати екстремальні умови без захисного костюму. Зіма виглядав чоловіком атлетичної статури, що носить облягаючий одяг, але коли підійти до нього близько - то ставало зрозуіло, що це не одяг, а власне його шкіра. Це був синтетичний матеріал, який повністю його облягав, і підлаштовувався кольором і текстурою під його настрій і оточення. Він міг навіть ставати схожим на одяг, якщо соціальний код вимагав цього. Його шкіра могла тримати тиск, якщо він хотів побути в вакуумі, або могла ставати твердою, щоб витримувати удари газових гігантів. Але, незважаючи на ці вдосконалення, його шкіра передавала повний спектр сенсорних відчуттів до його мозку. Йому не потрібно було дихати, оскільки всю його серцево-судинну систему замінили на систему життєзабезпечення замкненого циклу. Так само йому не треба було пити чи їсти, і не було потреби позбуватись відходів життєдіяльності. Всередині його тіла була армія мікроскопічних роботів-відновлювачів, що дозволяло йому витримувати такі дози радіації, що звичайна людина померлаб за кілька хвилин.

З тілом, армованим від екстремальних умов, Зіма міг черпати натхнення там, де йому хотілось. Він міг вільно дрейфувати в космосі, дивлячись прямо в обличчя зірці, або мандрувати розпеченими каньйонами планети, де метал тече як лава. Його очі були замінені на чутливі до широких діапазонів електромагнітного спектру камери, що були приєднані до його мозку через складні обчислювальні модулі. Синестетичний модуль дозволяв йому чути візуальні дані, наче певний вид музики, і бачити звуки в вигляді симфонії яскравих кольорів. Його шкіра працювала як антенна, дозволяючи йому відчувати зміни в електричному полі. Якщо ж і цього було не досить, то він міг приєднуватись до джерел даних з багатьох допоміжних пристроїв.

Беручи все це до уваги, мистецькі роботи Зіми завжди були оригінальними і привертали увагу. Його пейзажі і зоряні поля несли якісь величні і екстатичні відчуття, сповнені блискучими і вібруючими барвами і карколомними викрутами перспективи. Виконані традиційними матеріалами, але в гіганстькому масштабі, його роботи швидко знайшли своє коло серйозних покупців. Роботи деяких митців осідають в приватних колекціях, а фрески Зіми почали з'являтись в публічних локаціяк по всій галактиці. Шириною в десятки метрів ці фрески все-одно були детально промальовані, наскільки могло побачити око. Більшість були намальовані за один підхід. Зімі не потрібно було спати, тому він працював невпинно без перерв, поки робота не була завершена.

Фрески безперечно були вражаючими. З точки зору техніки і композиції вони були блискучими, без питань. Але щось в них було похмуре і прохолодне. Це були пейзажі без людини, які передавали лише бачення самого автора.

Можна було б сказати і так: на них приємно дивитись, але я не повішала б таке в себе дома.

Таку думку розділяють не всі, інакше Зіма не продав би таку кількість своїх робіт. Але я завжди думала, скільки з цих людей купували полотна через те, що вони належали саме цьому автору, а не через притаманні достоїнства цих робіт.

Такий був стан справ, коли я вперше звернула увагу на Зіму. Я наліпила на нього бірку "цікавий, але кітчевий", можливо вартий статті, якщо щось трапиться з ним або з його роботами.

Щось і трапилось, але для всіх, і для мене теж, зайняло багато часу це усвідомити.

Одного дня, після довшої ніж зазвичай паузи, Зіма представив публіці фреску, в якій щось відрізнялось. Це було зображення завихреної, набитої зірками туманості, показаної з якогось астероїда без атмосфери. Недалеко, на краю кратера, затуляючи частину туманності, був розміщений маленький блакитний квадрат. З першого погляду, виглядало так, що канва була блакитною і Зіма просто залишив невеличку ділянку незамальованою. В цьому квадраті не було ніякої твердості, не було ніякого натяку на те, як він пов'язаний до пейзажу чи до фону. Квадрат не кидав ніякої тіні і не впливав на тон оточуючих кольорів. Але квадрат був там навмисно, при близькому огляді було видно, що він намальований поверх кам'янистого краю кратера. Він щось означав.

Квадрат був лише початком. З того часу кожна фреска, яку Зіма випускав в світ, містила схожі геометричні фігури: квадрат, трикутник, подовгаста форма чи ще якась схожа форма, вмонтована десь в композиції. Пройшло багато часу перш ніж хтось помітив, що відтінок блакитного був той самий, від малюнку до малюнку.

Це й був Блакитний Зіми: той самий відтінок, що й на картці з золотими літерами.

Протягом наступної декади, чи десь так, абстрактні фігури стали більш превалюючими, витісняючи решту елементів композиції кожної роботи. Космічні перспективи перейшли на вузькі краї, обрамляючи попрожні кола, тикутники і прямокутники. Якщо ранні роботи характеризувались розкішною роботою пензлем і товстими шарами фарби, то тепер блакитні форми дули промальовані з дзеркальною плавністю.

Ображені включеннями таких абстрактних блакитних форм, випадкові покупці відвернулись від Зіми. Аж через довший час Зіма представив свою першу суто блакитну фреску. Розміром достатня, щоб покрити будівлю в тисячу поверхів заввишки, ця фреска була сприйнята багатьма як максимум, на який здатен Зіма.

Вони не могли помилятись сильніше.

Я відчула, як транспортер сповільнився, коли ми наблизились до невеликого острова, єдиного об'єкта в будь-якому напрямку.

"Ви перша, хто це бачить" - сказав робот. "В небі розміщено спотворюючий екран, який блокує вид з космосу."

Острів був приблизно з кілометр завдовжки: низький і в формі черепахи, обрамлений вузькою стрічкою блідого піску. Біля середини він піднімався до плаского плато, де в формі грубуватого прямокутника була вирізана вся рослинність. Я розрізнила невелику панель блискучого блакитного кольору, розміщену плоско на землі, оточену чимось, що видавалось багаторівневими трибунами для спостереження.

Транспортер зменшував швидкість і висоту допоки він не зупинився якраз за територією, оточену стендами для спостереження. Він спинився поблизу низького, білого, оштукатуреного галькою шале, котре я не помітила під час нашого підльоту.

Роьот вийшов і допоміг мені вибратись з транспортера.

"Зіма буде за хвильку" - сказав він, перш ніж повернутсь до транспортера і знову зникнути в небі.

Раптово я відчула себе дуже самотньою і дуже незахищеною. З моря повіяв бриз, задуваючи мої очі піском. Сонце сповзало вниз до горизонту і скоро мало б стати прохолодно. Якраз коли я майже почала відчувати наплив паніки, з шале появився чоловік, жваво потираючи свої руки. Він підійшов до мене, прямуючи по викладених камінням сходах.

- Радий, що вам вдалось сюди прилетіти, Керрі.

Це, звичайно ж, був Зіма, і я почувалась дурненькою, що засумнівалась, що він покажеться.

"Привіт" - невпевнено сказала я.

Зіма подав свою руку. Я потисла її, відчувши злегка пластикову текстуру його штучної шкіри. Цього разу вона була олов'яно-сірою.

- Ходімо сдем на терасі. Дуже гарно спостерігати захід сонця, чи не так?

"Ходімо" - погодилась я.

Він повернувся до мене спиною і попрямував в напрямку шале. Поки він йшов, його м'язи згинались і випинались під оловяною шкірою. На його шкірі на спині було щось блискуче, наче луска, ніби там була мозаїка з відзеркалюючих чіпів. Він був красивий, як статуя, мускулистий як пантера. Він був привабливим чоловіком, навіть після всіх своїх перетворень, але я ніколи не чула, щою в нього була коханка чи якесь особисте життя взагалі. Він весь віддавався мистецтву.

Я послідувала за ним, почуваючись дивно і недорікувато. Зіма провів мене в шале, через старомодну кухню і таку ж старомодну вітальню, умебльовану тисячолітніми меблями і прикрасами.

- Як летілось?

- Добре

Раптом він зупинився і повернувся до мене обличчям: "Я забув перевірити... Робот наполіг, щоб ви залишили свою пам'яталку?"

- Так

- Гаразд. Я хотів спілкуватись власне з вами, Керрі, а не з сурогатним запам'ятовуючим пристроєм.

- Зі мною?

Сіра маска на його обличчі набула глузливого вигляду: Тобі важко сприймати інформацію?

- Ммм...

"Розслабся" - сказав він. "Я ту не для того щоб провіряти тебе, чи принижувати тебе, чи ще шось таке. Нема ніякої пастки і ти тут повністю в безпеці. До півночі ти повернешся назад до Венеції."

"Я в нормі" - видушила я з себе. "Просто трохи схвильована від зустрічі з знаменитістю."

- Он воно що. Але не хвилюйся, я точно не перша знаменитість з якою тобі довелось зустрітись, правда ж?

- Не перша, але -

"Люди мене іноді бояться" - сказав він. "З часом вони міняють свою думку і дивуються з чого був весь шум."

- Чому саме я?

"Тому, що ти наполегливо і гарно просила" - відповів Зіма.

- Давай серйозно.

- Гаразд. Є ще дещо окрім цього, хоча ти дійсно добре просила. Мені сподобались багато твоїх робіт за останні роки. Люди часто довірялись тобі, щоб описати речі правдиво, особливо наприкінці їх життя.

- Ти казав про вихід на пенсію, а не про смерть.

- Чи так чи так, але це в будь-якому разі буде зникнення з світського життя. Твої роботи завжди видавались мені правдивими, Керрі. Я не знаю випадків, коли хтось звинувачував би тебе в неправильному поданні фактів.

"Таке буває час від часу" - сказала я. "Саме тому я завжди наполягаю, щою під рукою була пам'яталка і ніхто не міг оскаржити, що було сказано."

"Для моєї історії це не матиме значення" - сказав Зіма.

Я проникливо на нього глянула. "Є ще щось, правда ж? Якась інша причина чому ти вибрав саме мене."

"Я хочу тобі допомогти" - відповів він.

Коли більшість людей говорять про його Блакитний Період, то вони мають на увазі еру дісйно гігантських фресок. Під гігантськими я маю на увазі дійсно ГІГАНТСЬКІ. Скоро вони стали достатньо великими, щоб затьмарити будівлі і громадські місця, достатньо великі, щоб бути помітними з орбіти. По всій галактиці, блакині листи висотою двадцять кілометрів повставали з приватних островів чи з побитих штормами морів. Витрати ніколи не були проблемою, оскільки Зіма мав багато конкуруючих спонсорів, котрі змагались щоб профінансувати його більшу і новішу роботу. Панелі ставали все більшими, аж поки вони не почали потребувати громіздких пристроїв, щоб триматися купи і протистояти погоді та гравітації. Вони проколювали межу планетних атмосфер і пробивались в космос. Вони сяяли своїм власним м'яким світлом. Вони огортали все навколо арками і віялами так, що все поле зору спостерігача насичувалось блакитним.

На той момент Зіма став надзвичайно відомим, навіть серед людей, котрі не надто цікавились мистецтвом. Він був дивною знаменитістю-кіборгом, що створював величезні блакитні структури; людиною, яка ніколи не давала інтерв'ю чи натякала на якісь особисті моменти своєї творчості.

Але це було сто років тому. Зіма ще й близько не закінчив.

В кінці кінців, сруктури стали занадто громіздкими, щоб виставляти їх на планетах. Зіма безтурботно перемістився в міжплаентний простір, запускаючи обширні, вільно плаваючі блакитні листи в десятки тисяч кілометрів завширшки. Тепер він працював не пензликами і фарбами, а з флотилією роботів видобувачів, які розривали на частини астероїди, щоб видобути потрібну для витворів сировину. Тепер за право розмістити нову роботу Зіми конкурували цілі зоряні економіки.

Десь в цей час я поновила свій інтерес до Зіми. Я відвідала одне з його "обгортань супутника" - покриття цілого небесного тіла замкненою блакитною обгорткою, неначе шапку ховали в коробку. Два місяці по тому він зафарбував весь екваторіальний пояс газового гіганта в блакитний, і я це теж спостерігала з орбіти. Ще через шість місяців він змінив поверзневу хімію навколосонясної комети так, що вона розмазала хвіст кольору Блакитного Зіми по всій сонячній системі. Але я ніяк не наблизилась до мети написати про його історію. Я продовжувала питати дозвіл на інтерв'ю і отримувала відмови. Все що я знала - це те, що є серйозніша причини Зіминої одержимості блакитним, аніж просто артистична примха. Без розуміння цієї одержимості годі юуло сподіватись на історію, максимум вдався б хіба анекдот.

А анекдотами я не займалась.

Тому я чекала і чекала. І тоді, як і мільйони інших, я почула про останній твір Зіми, і дісталась штучної Венеції на Мурьєку. Я не сподівалась на інтерв'ю чи взагалі на якусь інформацію, я просто мусила там бути.

Через розсувні скляні двері ми зайшли на балкон. По кожну сторону білого столу стояли два прості білі крісла. На столі вже стояли напої і таця з фруктами. За балконом без перил суха земля йшла круто додолу, відкриваючи безперешкодний вид на море. Вода була спокійна і приваблювала, а сідаюче сонце відбивалось, наче срібна монета.

Зіма вказав на одне з крісел і його рука завагалась біля двох пляшок з вином.

- Біле чи червоне, Керрі?

- Я вже відкрила рот щоб відповісти йому, але не сказала ні слова. Зазвичай, в момент між запитанням і відповіддю, пам'яталка непомітно схилила б мій вибір до одного з варіантів. А без підказок пам'яталки я відчувала в своїй голові якийсь ментальний ступор.

"Думаю червоне" - сказав Зіма. "Якщо звісно ти не заперечуєш."

"Не те щоб я не могла вирішити такі речі сама" - відповіла я.

Зіма налив мені келих червоного, а потім підніс його навпроти сонця, щоб оцінити його чистоту. "Звісно, що ти можеш" - сказав він.

- Просто це трохи дивно для мене.

"Це не повинно бути дивно" - сказав він. "Ти так жила сотні років."

- Маєш на увазі, що жила природнім шляхом?

Зіма налив собі келих червоного вина, але замість зробити ковток він просто понюхав аромат. "Так."

"Але в житті протягом тисячі років після мого народження теж немає нічого природнього" - сказала я. "Моя органічна пам'ять досягла точки насичення сімсот років тому. Моя голоав неначе будинок з надлишком меблів. Щоб занести щось всередину - ти повинен спершу щось винести."

"Давай на хвильку повернемось до вина" - сказав Зіма. "Зазвичай ти б поклалася на пораду пам'яталки, чи не так?"

Я знизала плечима: "Так".

- А пам'яталка завжди б порадила якийсь з двох варіантів? Завжди червоне вино, або завжди біле вино, наприклад?

"Це не настільки просто" - сказала я. "Якби я мала чітке вподобання одного над іншим, то так, вона б завжди пропонувала мені якесь одне вино. Але я не надаю перевагу конкретному вину. Іноді мені подобається червоне вино, а часом - біле. Буває, що я взагалі не хочу ніякого вина." Я сподівалась, що моя розгубленість не була очевидною. Після продуманого ребусе з блакитною карткою, роботом і транспортером остання річ, яку я хотіла б обговорювати з Зімою була моя власна недосконала пам'ять.

"Тоді вона радить навмання?" - запитав Зіма. "Пам'яталка однаково могла б порадити що червоне, що біле?"

- Ні, це не зовсім так. Пам'яталка була зі мною вже сотні років. Вона бачила як я п'ю вино сотні тисяч разів, за сотні тисяч різних нагод і умов. Вона знає з певною точністю, яке вино я б обрала за тих чи інших умов.

- І ти слідувала її порадам без питань?

Я відпила трошки червоного. "Звісно. Хіба б це не було по-дитячому йти всупереч лише щоб довести, що я маю вільну волю вибору? Тим більше, що я швидше за все залишилась би задоволеною її вибором."

- Але якщо час від часу не ігнорувати її поради, то життя не перетвориться в серію прогнозованих відповідей?

"Можливо" - відповіла я. "Але хіба це так погано? Якщо мені так добре, то чого хвилюватись?"

"Я не критикую тебе" - сказав Зіма. Він посміхнувся і відкинувся в кріслі назад, щоб трохи зняти напругу, яку створила серія його запитань. "Зараз не так багато людей користуються пам'яталками, правда?"

"Я не знаю" - сказала я.

"Менше одного відсотка всього населення галактики". Зіма понюхав вино і подивився крізь келих на небо. "Майже всі решту прийняли неминуче."

- Щоб керувати пам'яттю тисячі років потрібна техологія. То й що?

"Так, але технологія зовсім іншого порядку" - сказав Зіма. "Нейроімпланти, повністю інтегровані в твоє самосприйняття. Нерозрізненні від біологічної пам'яті. Тобі не треба буде запитувати пам'яталку про свій вибір вина; і не доведеться чекати на ствердний шепіт. Ти просто будеш знати яке ти хочеш."

- А в чому різниця? Я дозволяю машині записувати мій досвід і вона супроводжує мене всюди, де б я не пішла. Машина нічого не пропустить, і вона настільки ефективно передбачує мої запити, що мені майже не потрібно щось її запитувати.

- Машини вразливі

- Резервні копії даних робляться регулярно. І вона не більш вразлива, ніж набір імплантів в моїй голові. Вибач, але твій аргумент не є грунтовним запереченням.

- Ти права, звісно. Але є більш серйозний аргумент проти пам'яталок. Вони занадто ідеальні. Вони не знають як змінити спогад, або як забувати.

- Хіба не в цьому їх суть?

- Не зовсім. Коли ти щось згадуєш, можливо навіть оцю розмову через сто років, будуть певні моменти, які запам'ятались неточно. Але ці неточності теж стануть частиною твоєї пам'яті, набуваючи ваги і обростаючи деталями кожного разу, коли ти пригадуватимеш. Через тисячу років, твоя пам'ять про цю розмову буде мало нагадувати реальність. Але ти будеш клястись що правильно все пам'ятаєш.

- Але якщо б мене супроводжувала пам'яталка, то я б мала ідеальний запис подій

"Так, ти б мала" - відповів Зіма. "Але це не була б жива пвм'ять. Це була б фотографія, механічна обробка інформації. Вона заморожує уяву, не залишає місця для вибіркового спотворення деталей." Він зупинився щоб заново наповнити мій келих. "Уяви, що майже кожного разу, коли ти отак після обіду виходиш на вулицю і сидиш як от зараз, ти б вибирала червоне, а не біле вино, і загалом ен маєш причин, щоб шкодувати про такий вибір. Але одного разу, по тій чи іншій причині, тебе переконали обрати біле, всуперес пораді пам'яталки - і воно було прекрасним. Все одразу ідеально склалося: компанія, балачка, післяобідній спокій, чудовий краєвид, легке почуття ейфорії від сп'яніння. Чудесний обід переріс в ідеальний вечір."

"Це могло б ніяк не залежати від того, яке вино я оберу" - сказала я.

"Могло б і не задежати" - погодився Зіма. "І пам'яталка точно не надала б ніякої ваги такому одному щасливому збігу обставин. Одне відзидення не вплинуло б суттєво на її модель передбачення. Вона й надалі сказала б 'червоне вино' наступного разу, коли б ти запитала."

Я почала розуміти, і мене це неприємно вкололо. "Але людська пам'ять не працює таким чином."

"Угу. Людська пам'ять приклеїлась би до цього єдиного винятку і надала б йому надмірного значення. Вона б підсилила привабливі моменти пам'яті про цей день, і приглушила б менш приємні моменти: муху, що настирливо гуде біля твого обличчя, твою турботу щоб встигнути на човен на дорогу назад, і подарунок на день народження, який ти маєш придбати завтра вранці. Все що ти пам'ятатимеш - це той приємний присмак благоденства. Наступного разу ти могла б вибрати біле, і в наступні рази теж. Весь шаблон поведінки помінявся б через єдиний випадок. Пам'яталка ніколи б так не зробила. Тобі б треба було не послухатись її поради багато-багато разів, перш ніж вона неохоче змінила свою модель і почала пропонувати тобі біле, а не червоне."

"Добре" - сказала я, все ще бажаючи, щоб ми поговорили про Зіму, а не про мене. "Але чим на практиці відрізнятиметься чи штучна пам'ять буде розміщена всередині чи ззовні моєї голови?"

"Та всім на світі буде відрізнятись" - сказав Зіма. "Спогади, збережені в пам'яталці зафіксовані навічно. Ти можеш витягувати їх так часто, як тобі захочеться, але вони ніколи не збагачуватимуться і не мінятимуть анінайменшої деталі. А імпланти працюють по-іншому. Вони створені так, щоб ідеально вмонтовуватись в біологічну пам'ять, настільки, що суб'єкт перестане відчувати різницю. Саме через це вони за необхідністю є пластичними, піддатливими, здатними на похибки і спотворення інформації."

"Помилковими" - скзала я.

- Але без помилок немає мистецтва. А без мистецтва немає істини.

- Помилки приводять до істини? Це цікаво.

- Я маю на увазі істину в вищому, метафоричному сенсі. Той чудовий день? Це і була істина. Спогад про муху нічого б по суті не додав до неї, в матеріальному плані. Він лише б віддалив від істини.

"Не було ніякого дня, і не було мухи" - сказала я. Мій терпець зрештою дійшов до переломної точки. "Слухай, я вдячна за запрошення. Але я гадала, що це буде щось більшим за лекцію про те, як я керую своєю пам'яттю."

"Насправді" - сказав Зіма - "це все має сенс. І це стосується мене, так само як і стосується тебе." Він поставив келих. "Давай прогуляємось? Я хчу показати тобі басейн."

"Сонце ще не сіло" - сказала я.

Зіма посміхнувся. "Завжди буде ще один захід сонця."

Він повів мене через юудинок іншою дорогою, через інші двері, ніж ті, в котрі ми зайшли. Звивистий шлях повільно підіймався поміж білих стін, які зараз були залиті золотавим світлом від сонця, що заходило. Ти часом ми дійшли до плаского плато, котре я помітила, коли підлітала на транспортері. Штуки, про котрі я подумала, що це трибуни для мпостереження, виявились саме ними: багаторівнева структура тридцятиметрової висоти, з сходами позаду неї, що ведуть на різні рівні. Зіма провів мене вздовж затіненої ділянки під першою трибуною, потім через приватні двері в закриту зону. Блакитна панель, котру я бачила під час підльоту виявилась скромним прямокутним басейном для плавання, з спущеною водою.

Зіма підвів мене до краю.

"Басейн для плавання" - сказала я. "Ти не жартувава щодо цього. Ці трибуни тут заради нього?"

"Тут все станеться" - сказав Зіма. "Презентація моєї останньої роботи і зникнення з публічного поля зору."

Басейн не був повністю доробленим. В дальньому кутку маленький жовтий робот приклеював на місце керамічні плиточки. Частина біля нас була вже повністю викладеною, але я не могла не помітити, що плиточки були місцями надщерблені і потріскані. Полуденне освітлення заважало впевнено це сказати, ми якраз були в затіненому місці, але їх колір був близьким до Блакитного Зіми.

- Після того, як ти розфарбовував цілі планети, хіба оце не крок назад?

"Не для мене" - сказав Зіма. "Для мене це місце, де закінчується пошук. Це те, до чого все це вело."

- Потертий басейн для плавання?

"Це не просто якийсь старий басейн" - сказав він.

Ми пройшлися з ним довкола острова, в той час як сонце прослизнуло за море і кольори стали тьмяними.

"Старі фрески йшли з серця" - сказав Зіма. "Я малював в великих масштабах, бо так здавалось вимагав від мене зміст робіт."

"Це були хороші роботи" - сказала я.

"Це були грубі роботи. Великі, голосні, з вимогою, популярні, але без душі. Вони не були хорошими лише через те, що йшли з серця."

Я нічого не відповіла. Саме так я і сприймала завжди його роботи: вони були величними і безлюдними, як і те, що їх надихало, і лише Зімині кіборгічні зміни надавали його мистецтву якоїсь унікальності. То було десь як хвалити картини лише через те, що художник тримав пензлик зубами.

- Мої роботи нічого такого не казали про космос, чого космос не був здатний сказати сам. А ще важливіше те, що вони нічого не казали і про мене. Що з того що я ходив в вакуумі чи плавав в морях рідкого азоту? Що з того, що я міг бачити ультрафіолетове світло чи відчувати електричні поля? Зміни, яким я себе піддав, були жахливими і екстремальними. Аде вони не дали мені нічого такого, що моєе дати будь-якому артисту нормальний дрон з ефектом присутності."

"Думаю ти занадто жорстко до себе ставишся" - сказала я.

- Зовсім ні. Я маю право так казати зараз, бо знаю, що зрештою я створив дещо вартісне. Але коли це сталось, то воно трапилось абсолютно незаплановано.

- Маєш на увазі блакитні штуки?

"Блакитні штуки" - сказав він, киваючи. "Це почалось випадково: наклав неправильну фарбу на майже завершене плолотно. Мазок блідого аквамариново-блакитного по майже чорному. Це мало неймовірний ефект. Ніби я раптово дістався до якоїсь насиченої, древньої пам'яті, до якогось досвіду, де цей колір був найбільш важливим в моєму житті."

- Що це був за спогад?

"Я не знав. Все що я знав, це те, як цей колір промовляв до мене, ніби я все своє життя чекав, щоб його знайти і дати йому волю." Він задумався на хвилину. "В блакитному завжди була якась суть. Тисячу років тому Ів Кляйн сказав, що це була сутність кольору, як такого: колір, який репрезентує всі інші кольори. Якось один чоловік потратив все життя на пошуки особливого відтінку блакитного, який йому трапився колись в дитинстві і запам'ятався. В нього почався відчай, він думав, що вде ніколи не знайде його, вважав, що мабуть він просто придумав той конкретний відтінок, що можливо його просто не існувало в природі. А потім, одного дня він випадково натрапив нв нього. То був колір жука в музеї природничої історії. Він заплакав від радості."

"То що таке Блакитний Зіми?" - запитала я. "Це колір жука?"

"Ні" - сказав він. "Це не жук. Але я повинен був відшукати відповідь, незважаючи на те, куди це мене приведе. Я повинен був взнати, чому цей колір є настільки важливим для мене, і чому він заполонив мої твори."

"Ти дозволив йому заполонити твої твори" - сказала я.

- В мене не було вибору. Чим насиченішим ставав блакитний, сим більше він домінував - тим ближче я наближався до відповіді, як мені здавалось. Я

відчував, що якщо б я тільки міг занурити себе в цей колір, то я б тоді знав все, що мені хотілось знати. Я б зрозумів себе як митця.

- І що? Тобі вдалось?

"Я зрозумів себе" - сказав Зіма. Але це виявилось не тим, що я очікував.

- Що ти взнав?

Зіма вже довгий час розповідав мені. Ми повільно ходили, я йшла трошки позаду його мандруючої мускулистої фігури. Ставало прохолодно і я почала шкодувати, що не додумалась наперед взяти пальто. Я подумала чи не попросити Зіму дати мені якесь, але мені не хотілось відволікти його думки з стежки, якою вони рухались. Тримати рот на замку завжди було найскладнішою частиною моєї роботи.

"Ми говорили про ненадійність пам'яті" - сказав він.

- Так

"Мої власні спогади були незавершеними. Відтоді, як мені поставили імпланти, я пам'ятаю все, але це охоплює лише останні триста років мого життя. Я знав, що я набагато старший, але про своє життя до імплантів я міг згадати лише уривчасто; розбиті уламки, які я не знав як зібрати докупи." Він сповільнився і повернувся до мене, на його обличчі відбивався багряний колір заходу сонця. "Я розумів, що мені потрібно закопатись назад в минуле, якщо я хочу коли-небудь зрозуміти важливість Блакитого Зіми."

- Наскільки далеко в минуле ти дойшов?

"То було наче археологія" - сказав він. Я відслідкував ланцюжок своїх спогадів аж до останньої надійної події, що сталась одразу після встановлення імпантів. Це привело мене на Харків Вісім, пдланету в Бухті Гарліна, близько дев'ятнадцяти тисяч світлових років звідси. Все, що я пам'ятав, було ім'я чоловіка, якого я там знав: Кобарго"

Кобарго нічого для мене не значило, але навіть без пам'яталки я дещо знала про Бухту Гарліна. То був регіон галактики, що охоплював шістсот населених систем, затиснениз між трьома основними економічними гравцями. В Бухті Гарліна не діяли нормальні міжзоряні закони. То була територія біженців.

"Харків Вісім спеціалізувався на продукті певного виду" - сказав Зіма. "Вся планета буда підігнана, щоб надавати медичний сервіс, який не був доступний більше ніде. Незаконні кібернетичні модифікації, такі речі."

"То саме там ти..." - я залишила фразу незакінченою.

"Саме там я став тим, ким я є" - сказав Зіма. "Звісно я продовжив модифікувати себе після Харкова Вісім, покращуючи свою витримку до екстремальних умов, розширюючи свої сенсорні здібності - але суть того, хто я такий, покоїлась під хірургічним скальпелем в клініці Кобарго."

"То перед тим як потрапити на Харків Вісім, ти був простою людиною?" - запиталась я.

"Це місце, де речі стають складними" - сказав Зіма, акуратно прокладаючи свій шлях по стежці. "Коли я повенрувся туди, то природньо намагався відшукати Кобарго. Я сподівався, що з його допомогою я зможу скласти докупи ті уламки спогадів, що були в моїй голові. Аде Кобарго не було, він зник десь на просторах Бухти. Клініка залишилась, але тепер нею займався його внук."

- Можу побитись об заклад, що він не дуже горів бажанням говорити.

"Ні. Знадобились зусилля, щою переконати його. Добре, що в мене були засоби. Трохи підкупу, трохи насилля." На його обличчі промайнула лешка посмішка, коли він це сказав. "Зрештою він погодився відкрити клінічні записи і подивитись на записи його діда про мій візит."

Ми змінили напрямок. Мое і небо були тепер однакового нероздільного сірого кольору, без жодного сліду блакитного.

- Що сталось далі?

"Записи показали, що я ніколи і не був людиною" - сказав Зіма. Він зробив довшу паузу, перш ніж продовжити, не залишаючи ніяких сумнівів щодо того, що він сказав. "Зіми ніколи не існувало до мого приходу в ту клініку."

Я ніколи не зробила б це для пам'яталки, чи навіть для простих старих ручки і блокноту, але я насупилась, ніби це допомогло б моїй пам'яті краще працювати.

- Тоді ким ти був?

"Машиною" - сказав він. "Складним роботом: автономним штучним інтелектом. Мені вже були сотні років, коли я прибув на Харків Вісім, і я мав повну юридичну незалежність."

"Ні" - сказала я, хитаючи головою, "Ти людина з частинами машини, а не машина."

"Записи в клініці були дуже чіткими. Я прибув туди як робот. Людиноподібний робот, безперечно, але все-таки я був повністю машиною. Мене розібрали і моє когнітивне ядро пересадили в вирощене в лабораторії тіло." Одним пальцем він постукав себе по оловяному боці своєї щелепи. "Тут є багато органічного матеріалу, і багато кібернетичних механізмів. Важко сказати, де починається одне і закінчується інше. А ще важче зрозуміти хто хазяїн, а хто раб."

Я дивилась на цю фігуру, що стояла поруч мене, і намагалась здійснити цей ментальний скачок, необхідний, щоб сприймати його як машину, навіть якщо ця машина мала й м'які клітинні компоненти, а не як людину. І я не могла, принаймні ще не могла.

Мене заклинило: "В клініці молгли тобі збрехати."

- Не думаю. Їм насправді було б набагато легше, якби я цього не знав.

"Ну добре" - сказала я. "Але могло б бути і "

- Це факти. І їх було легко перевірити. Я переглянув митні записи Харкова Вісім і побачив, що незалежний роботизована особистість ввійшла в атмосферу планети за кілька місяців до медичної процедури.

- Це міг бути і хтось інший.

- Більше ніяка роботизована особистість не наближалась до цієї планети протягом десятиліть. Це міг бути лише я. Більше того, записи також показали точку позодження цього робота.

- І що це було за місце?

- Світ поза межами Бухти. Лінтан Три, в Архіпелазі Муара.

Без пам'яталки я почувалась як без зубів. "Не впевнена, що я знаю де це."

"Мабуть не знаєш. Це з тих місць, куди не летять по своїй волі. Рейсові зорельоти туди не ходять. Мені здавалось, що єдиною причиною мого візиту туди було "

- Ти полетів туди?

- Двічі. Одного разу перед операцією на Харкові Вісім, і ще раз недавно, щоб дізнатись де я був перед Лінтаном Три. Докази ставали все більш розмитими, щоб не сказати більше... але я задавав правильні запитання, пхався в потрібні бази даних і зрештою знайшов звідки я прийшов. Було багато планет, і ланцюжок ставав все менш видимим, коли я відвідував їх одна за одною. Але я маю наполегливість.

- І гроші.

"І гроші" - сказав Зіма, погоджуючись з моїм зауваженням ввічливим кивком голови. "Їх допомогу важко переоцінити."

- То що ти знайшов в самому кінці?

- Я відслідкував ланцюжок до самого початку. На Харкові Вісім я був машиною, шо вміла швидко думати і по рівню розуму була як людина. Але я не завжди був таким розумним і складним. Я вдосконалювався крок за кроком, наскільки дозволяв час і обставини.

- Вдосконалювався сам?

- Зрештою так. Тоді я вже був автономним і мав юридичну незалежність. Але я повинен був досягти певного рівня інтелекту перш ніж мені дозволили бути вільним. Перед тим я був простішим механізмом... схожим на сімену реліквію чи домашнього улюбленця. Мене передавалали з покоління в покоління від одного власника до іншого. Кожен додавав до мене якісь штуки, кожен робив мене розумнішим.

- То з чого ти почався?

"З проекта" - сказав він.

Зіма провів мене назад до басейну. Екваторіальна ніч настала швидко і тепер басейн був залитий штучним світлом, що йшло віж багатьох світильників, розташованих над трибунами. Відколи ми востаннє проходили біля басейну робот вже встиг приклеїти на місця останні плиточки.

"Тепер він готовий" - промовив Зіма. "Завтра басейн ізолюють і закриють, а ще через день наповнять водою. Я буду прокачувати воду поки вона не стане достатньо прозорою."

- А потім?

- Потім я підготуюсь до своєї вистави.

По дорозі до басейну він розказав мені все, що знав про своє походження. Зіма почав існувати на Землі, ще до того, коли народилась я. Його зібрав ентузіаст, талановитий молодий чоловік, що цікавився практичною робототехнікою. В ті дні цей чоловік був одним з багатьох індивідів і груп, що націлились розв'язати складну проблему штучного інтелекту.

Сприйняття, навігація і автономна здатність вирішувати проблеми були трьома речима, які найбільше ціавили цього молодого чоловіка. Він створив багато роботів, складаючи їх з конструкторських наборів, поламаниз іграшок і запчастин. Їх мізки, якщо їм можна було зробити таку честь і так їх назвати, були сконструйовані з нутрощів відпрацьованих комп'ютерів, і ледь давали раду з простими програмами, що працювали на межі доступної пам'яті і швидкодії процесорів.

Цей хлопець напхав свій дім купою таких простих роботів, створюючи кожного з них для якоїсь одної конкретної задачі. Один робот був павуком з липкими лапами і повзав по стінах, підтримуючи чистоту картинних рам. Інший лежав і чекав на муху чи таракана. Він ловив їх і викорсовував енергію з хімічного розкладу їх біомаси, щоб пересуватись в іншу частину будинку. Ще один робот був зайнятий тим, що постійно перефарбовував стіни будинку, таким чином, щоб їх колір пасував до зміни пір року.

Ще один робот жив в його басейні.

Він важко трудився, рухаючись без кінця вверх вниз вздовж керамічних стін басейну, підтримуючи їх в чистоті. Хлопець міг купити дешевого готового робота, що чистить басейни, замовивши його доставкою по пошті, але йому хотілось створити робота з нуля, згідно своїм ексцентричним принципам дизайну. Він дав роботу повноколірну систему зору і мозок, достатньо потужний, щою обробляти візуальну інформацію і перетворювати її в модель оточення. Він дозволив роботу самому приймати рішення щодо оптимального способу чистки басейну. Він дозволив йому самому вирішувати коли чистити басейн, а коли вспливати на поверхню і заряджати свої батареї від сонячних панелей, які були причеплені на його спині. Він привив йому розуміння поняття подяки.

Маленький чистильщик басейну дозволив цьому хлопцю багато зрозуміти про фундаменталні принципи робототехніки. Ці уроки не минули даром і він застосував їх для конструювання інших домашніх роботів, аж поки один з них, простий домашній прибиральник, не став достатньо автономним і потужним, що молодий чоловік почав продавати його як конструкторський набір через поштові замовлення. Набір продавався добре і через рік молодий чоловік вже пропонував його як готового зібраного домашнього робота. Робот був приголомшливим успіхом, а фірма молодого чоловіка скоро стала лідером на ринку домашніх роботів.

За десять років його яскраві і енергійні машини заполонили світ. Але він ніколи не забував про маленького чистильщика басейну. Час від чау він використовував його, щою протестувати нову електроніку чи нове програмне забезпечення. З часом він став найрозумнішим з його творінь, і єдиним, кого він відмовився пустити на запчастини.

Коли він помер, то маленький робот перейшов в спадок до його дочки. Вона продовжила сімейну традицію, збагачуючи розум маленької машини. Коли й вона померла, то робот перейшов до його онука, котрий жив на Марсі.

"Це і є той басейн, справжній" - скзав Зіма. "Якщо ти ще не здогадалась."

"Він вцілів через стільки часу?" - запитала я.

"Він дууууже старий. Але кераміка витримує час. Найважчою задачею було взагалі його знайти. Я мусив розкопати два метри поверхневого грунту. Він був в місці, яке вони називали Кремнієвою Долиною."

"Ці плиточки зафарбвані в Блакитний Зіми" - сказала я.

"Блакитний Зіми і є кольором цих плиточок" - м'яко поправив мене Зіма. "Сталося так, що молодий чолові обрав цей відтінок для плиточок в свому басейні."

- І якась частина тебе запам'ятала його.

- Це місце, де я почася. Маленькою грубуватою машиною, з інтелектом заледве достатнім для того, щоб пересуватись довкола басейну. Але це був мій світ. Це було все, що я знав, все що мені треба було знати.

"А тепер?" - запиталась я, з острахом почути відповідь.

- А тепер я збираюсь додому.

Я була там, коли він це зробив. На той час трибуни заповнились людьми, що прилетіли подивитись на виставу, і небо над островом було мозаїкою щільно запакованих кораблів, що там повисли. Екран для маскування вимкнули і оглядові платформи на кораблях юрмились сотнями тисяч віддалених глядачів. Вони могли добре бачити басейн з дзеркальною поверхнею і водою прозорою, як джин. Вони могли бачити Зіму, що стояв на краю басейна, з латками сонячних батарей на спині, що блистіли, наче луска змії. Ніхто з спостерігачів не мав анінайменшої ідеї щодо того, що має статись і наскільки це важливо. Вони очікували чогось, публічного відкриття роботи, яка б затьмарила все, що Зіма зробив до сих пір, але могли лише схвильовано тріщитись на басейн, дивуючись як він може зрівнятись з тими полотнами, що виходили за межі атмосфери, чи з тими цілими пданетами, які Зіма загортав повністю в блакитний матеріал. Вони думали, що басейн - це якийсь відволікаючий маневр. Справжній твір мистецтва, шедевр, який прикрасит відставку Зіми, має бути десь тут, просто його ще не видно, і скоро постане перед глядачами у всій своїй величі.

Так вони собі думали.

Але я знала що буде насправді. Я знала це, дивлячись як Зіма стоїть на краю басейна, як він поринає в його блакить. Він розповів мені в деталях як все буде: повільне методичне вимикання всіх вищих функцій мозку. Не мало значення, що це буде незворотньо: від нього мало що залишиться, щоб шкодувати про ці втрати.

Але дещо залишиться - маленьке ядро істоти - розумне достатньо, щоб усвідомлювати своє буття. Достатньо розумне, щоб любити те, що його оточує, і отримувати якесь задоволення від виконання задачі, хай навіть і неважливої. Йому вже не потрібно буде залишати басейн. Сонячні латки даватимуть йому всю необхідну енергію. Він ніколи не постаріє і ніколи не стане хворим. Інші роботи піклуватимуться про його острів, захищаючи басейн і його мовчазного повільного плавця від нападок погоди і часу.

Промайнуть століття.

Тисячі років, а потім і мільйони.

Все що станеться потім - можна лише гадати. Але одне я знала напевно - Зімі іколи не втомиться від свого завдання. В його мозку просто нема місця і потужності, щоб йому стало скучно. Він повністю став почуттями. Якщо він і відчував якусь радість від плавання в басейні, то це була майже езглузда радість запилюючої комахи, що збирає нектар. Йому цього було досить. Йому цього було досить ще в тому басейні в Каліфорнії, і йому достатньо цього тепер, через тисячі років, в тому ж басейні, але на іншій планеті, з іншим сонцем, в віддаленому куточку тої ж галактики.

А щодо мене...

Сталось так, що я запам'ятала набагато більше з тої нашої зустрічі на острові, ніж я мала право запам'ятати. Думайте, як хочете, але мабуть мені не потрібна була ментальна допомога пам'яталки аж так, як я собі уявляла. Зіма був правий: я дозволяла, щоб моє життя було записане, розкладене неначе по плану. Там завжди при заході сонця було червоне вино, і ніколи - білого. В клініці на борту зорельота, по дорозі назад, мені встановили набір нейроімплантів пам'яті, які справно служитимуть мені наступні чотириста чи п'ятсот років. Одного дня мені знадобиться вирішити і цю проблему, але я займусь цим коли настане потреба. Останнє, що я зробила перед тим, як виключити пам'яталку - це переписала всі дані з неї на вільне місце в моїй розширеній пам'яті. Я все ще не відчуваю, що ті події дійсно зі мною трапились, але вони фіксуються все краще і краще кожного разу, коли я їх згадую. Вони міняються і стають розмитішими, але важливіші речі вирізняються все яскравіше. Я здогадуюсь, що вони стають менш акуратними кожного разу, коли я згадую, але як сказав Зіма, можливо в цьому і суть.

Тепер я знаю чому він поговорив зі мною. Це була не просто біографічна історія. Він хотів допомогти комусь зробити крок вперед перед тим, як він зробив його сам.

Згодом я знайшла спосіб написати його історію, і я продала її в свою стару газету, Марсіанські Хроніки. Було класно знову відвідати стару планету, особливо тепер, коли вони премістили її на теплішу орбіту.

Це було так давно. Аде я все ще не закінчила з Зімою, як би дивно це не було.

Кожні пару десятиліть я сідаю на зореліт до Мурьєку, йду по вулицях цієї блискучої білої копії Венеції, беру транспортер на острів і приєднуюсь до купки інших впертих глядачів, розпорошених по трибунах. Ті, хто приходить, як і я, мабуть все ще відчувають, що художник має в запасі ще щось... якийсь останній сюрприз. Вони прочитали мою статтю, більшість з них, тому вони розуміють, що означає ця повільна плаваюча фігура... але вони не приходять юрбою. Трибуни завжди трохи порожні і сумні, навіть і хороші дні. Але я ніколи не бачила їх повністю порожніми, що є свого роду визнанням. Дехто це розуміє. А більшість не зрозуміє ніколи.

Але це мистецтво.

Переклав: Олександр Арендар
Оригінальна назва: Zima Blue Автор: Alastair Reynolds