Герой Імперії

Роберт Сільверберг

Нарешті я тут, Горацію, в далекій Аравії, поміж греками, верблюдами, племенами смуглявих сарацинів і іншими неприємними істотами, якими кишить ця похмура пустеля. То мені кара за мої гріхи. За мої жахливі гріхи. "Геть з моїх очей в Аравію, гнидо!" кричав в гніві Імператор Юліан, і ось я тут. Я, гнида. Як ж він міг бути таким недобрим?

Та послухай, мій близький друже, я використаю це вигнання, щоб якось знову здобути прихильність Кесаря. Ще сам не знаю як, але поки я тут - я винайду спосіб нагадати йому, який проникливий, підприємливий і взагалі корисний. І рано чи пізно він забере мене назад до Риму і відновить моє місце при дворі. От побачиш, не мине багато часу, а ми з тобою будем знову прогулюватись мальовничими берегами Тибру. В чому я точно впевнений, так це в тому, що мені не вготована богами доля провести залишок життя на такому пустельному жалюгідному пустирі, як тут.

Ця Аравія - це просто якесь тмяне нещасне місце. Такою ж тьмяною і повною поневірянь була моя подорож сюди.

Мабуть ти знаєш, що існує кілька Аравій на обширній території, котру ми знаєм під загальною назвою. На півночі лежить Аравія Кам'яниста, процвітаюча торговельна область, що межує з Палестинською Сирією. Кам'яниста Аравія була провінцією імперії з часів правління Кесаря Августа шість століть тому. Далі розташована обширна пустка - Аравія Пустельна, як її називають - зловісна, жорстка, безплідна місцевість, населена агресивними кочівниками. І на дальній межі знаходиться Аравія Щаслива - густо заселена земля, кожен кавалок якої щасливий, як це і має бути, судячи з її назви. Це місце з чудовим кліматом і сприятливими природніми умовами, що славиться своїми плодючими і урожайними полями, а також великою кількістю коштовних товарів, що потрапляють туди з світових ринків: золото і перли, ладан і миро, бальзами, ароматні масла і парфуми.

Я не знав яку з цих місцин Кесар обрав місцем мого вигнання. Мені сказали, що я про все дізнаюсь під час цієї подорожі на схід. В мене є давні сімейні зв'язки в східній частині світу. Так, за часів Клавдія Першого, мій славний пращур Гней Доміцій Корбуло був проконсулом Азії з резиденцією в Ефесі, ще один мій предок був губернатором Сирії під правлінням Нерона, і багато інших мужів з роду Корбуло проживали з тих часів в цих віддалених регіонах. Мені виглядало майже прийнятним відновити цю традицію, навіть якщо це було і не з моєї власної волі. Я б з радістю облаштувався в Кам'янистій Аравії, у випадку, якщо б вже взагалі я мав їхати в Аравію: це доволі серйозне призначення для шанованого римлянина, який тимчасово попав в немилість Імператора. Але звісно, що я плекав надії на Аравію Щасливу, яка в усіх відношеннях є кращим краєм. Яким жахом був мій вояж з Риму до Палестинської Сирії, Горацію! Це були просто тортури. Щодня мені надокучали приступи морської хвороби. Я далекий від мореплавства, друже. Потім був нетривалий перепочинок в Кесарії Палестинській, єдина хороша частина подорожі, гарне багатонаціональне місто, де вино тече рікою, а послужливих гарненьких дівчат вдосталь, і мушу визнати, Горацій, гарненьких хлопчиків також. Я залишався там стільки, скільки міг. Але зрештою, мене повідомили, що караван, який мав доправити мене на південь в Аравію, готовий відбути, тому я мусив вирушати.

Не дозволяй нікому обдурити себе романтичними байками про подорожі пустелею. Для цивілізованої людини це лише страждання і агонія.

Кілька кроків в материкову частину поза Єрусалимом - і ти опиняєшся в найгарячій і найпосушливішій країні по цей бік Гадеса; а далі справи йдуть ще гірше. Кожен вдих повітря забиває твої легені, неначе потік з розжареної печі. Твої ніздрі, твої вуха, твої губи покриваються піском, що розноситься вітром. Сонце в небі як розжарена металева тареля. Ти проходиш милю за милею і око не бачить жодного дерева чи куща, нічого крім каміння і червоного піску. Міражі танцюють в мерехтливому повітрі і глузують з тебе. Вночі, якщо випаде нагода трохи подрімати, тобі сняться озера, сади і зелені галявини, аж раптом ти прокидаєшся від звуку скорпіона, що шкребеться в піску біля твоєї щоки, і ти лежиш так в задушливій спеці і хнюпаєш, молячи богів щоб не дожити до наступного гарячого світанку.

Десь посерд цієї дикої мертвої пустелі подорожуючий покидає Палестинську Сирію і потрапляє до Аравії, хоча ніхто не може сказати де саме пролягає кордон. Перетинаючи цю невидиму лінію, перший пункт куди ти потрапляєш - це розкішне набатейське місто Петра, неприступна кам'яна фортеця, що стоїть на перетині всіх караванних шляхів. Це заможне місто, і якщо не брати до уваги палючу спеку, в ньому цілком реально жити. Я б сильно не переймався, якби мав відбути своє вигнання тут.

Але ні, ні, лист з вказівками від його Імператорської Величності, який чекав на мене в Петрі, проінформував мене, що я повинен слідувати далі на південь. Кам'яниста Аравія не була тією частиною Аравії, яку він для мене приготував. Три дні я насолоджувався цивілізованими міськими розвагами, а потім я знову був в пустелі, цього разу подорожуючи на верблюдах. Не буду тебе довго мучити розповідями про цей жахливий досвід. Мені сказали, що ми прямуєм до Білого Міста, набатейського порту на Червоному морі.

Чудово, подумав я. Це Біле Місто є головним портом, де подорожні сідають на кораблі, що пливуть до Аравії Щасливої. Мабуть мене пошлють в цей родючий край м'яких бризів, пахучих садів, спецій і коштовних каменів. Я вже уявляв себе на затишній маленькій віллі біля моря, де я проведу цей період покарання, ласуючи спілими фініками і дегустуючи вишукані місцеві напої. Можливо я б трохи зайнявся торгівлею ладаном, або повправлявся в прибутковій справі коричного промислу, щоб якось згаяти свій час.

В Білому Місті мене познайомили з імперським легатом, гладким і зарозумілим молодим блазнем, котрий звався Флорентій Віктор, і запитав його скільки мені очікувати на відплиття мого корабля. Він подивився на мене байдуже і сказав: "Корабля? Якого корабля? Твій шлях пролягатиме пішки, мій дорогий Леонтій Корбуло." Він передав мені останні листи з вказівками, де було сказано, що мій кінцевий пункт призначення - це місце, що зветься Макораба, де я буду служити торговим представником уряду його Імператорської Величності, і відповідатиму за владнання будь-яких можливих торговельних конфліктів, що можуть виникнути з представниками Східної Імперії, які там перебувають.

- Макораба? І де ця Макораба?

- Як де? В Пустельній Аравії,- сказав байдуже Флорентій Віктор.

- Пустельна Аравія? - повторив я з замиранням в серці.

- Угу, саме так. Надзвичайно важливе місто, наскільки міста взагалі можуть бути в тій частині світу. Кожен караван, що перетинає Аравію, зупиняється там. Можливо ти чув про нього під його сарацинською назвою. Мекка - так називають його сарацини.

Пустельна Аравія, Горацій! Пустельна Аравія! За дріб'язкову провину, за те, що я дозволив собі трошки побавитись з його цнотливим британським служкою виночерпієм, який не має жодної цінності. За це безсердечний мстивий імператор похоронив мене в цих дрейфуючих дюнах посеред пекельної безжальної спеки.

Мушу сказати, що перебуваю в Макорабі, в Мецці, вже три чи чотири дні. А здається, наче все життя.

Що ми тут маємо, в цій землі Пустельної Аравії? Ну, нічого окрім занедбаної пекучої піщаної рівнини, по якій розкидані гострі голі пагорби. Тут нема річок і майже не падають дощі. Сонце немилосердне. Вітер не вщухає. Дюни рухаються і переміщаються як штормові хвилі в океані: цілі легіони можуть загубитись і бути поховані ними за один день. З дерев вони тут мають лише низькорослі нікчемні тамаринди і акації, які отримують вологу з нічної роси. Подекуди можна знайти калюжі солонуватої води, що піднімається з надр землі і живить невеликі зелені пасовиська, а деколи й клаптик вологої землі, де може вкорінитись фінікова пальма або виноградна лоза, але це дуже скромне ресурси для тих, хто б захотів тут осісти.

Ссарацини, по суті, є кочовим народом, який без кінця ганяє туди-сюди по цій сухій і твердій землі свої стада коней, овець і верблюдів в пошуках трави, де лишень можливо. Впродовж року вони слідують зміні сезонів, переміщаючись від морського узбережжя в гори, а потім на рівнини, щоб застати той невеликий дощ, який падає в різні місяці у цих різних частинах краю. Час від часу вони просуваються трохи далі вглиб материка до берегів Нілу, або ж до хліборобних поселень Сирії чи долини Євфрату, здійснюючи розбійницькі напади на безтурботних селян і забираючи в них урожай.

Суворість цього краю робить його місцем небезпеки і злиднів, насилля і страху. Задля своєї вигоди сарацини гуртуються в невеликі племена-угрупування під управлінням лютих і безжалісних старих; війни між цими племенами не вщухають ніколи; почуття власного гонору надзвичайно в них виражене, тому образити когось з них дуже легко, а кровні ворожнечі тягнуться з покоління в покоління, і давнім образам не видно кінця-краю.

Два поселення в цьому краї мають честь називатись "містами". Містами, Горацію! Я б назвав їх швидше багнюкої з стінами довкола. В північній частині пустелі знаходиться Ясриб, який сарацини на своїй мові називають Медіною. В ньому проживає десь 15000 людей, і по мірках арабських поселень воно досить добре забезпечено водою. Тому там є вдосталь фінікових садів і люди живуть там доволі комфортно, наскільки комфорт розуміють у цих місцях.

За десять днів подорожі караваном на південь, похмурою колючою місцевістю, на якій де не де стоять темні скелі, розташоване місто, знане для наших географів як Макораба, а для місцевих як Мекка. Мекка є трохи більшим містом, тут проживає до 25000 городян, і воно настільки невимовно гидке, що сам Вергілій поліз би за словом в кишеню, щоб це описати. Уяви, якщо зможеш, "місто", де всі будинки - це одноманітні халупи з грязюки і цегли, що вишикувались вздовж і впоперек кам'янистої рівнини милю завширшки і дві милі завдовжки, яка лежить в підніжжі трьох голих і лисих гір. Кремениста земля непригодна для хліборобства. На все місто - один серйозний колодязь з гіркуватою водою. Найближчі пасовиська - за п'ятдесят миль. Я ніколи не бачив раніше настільки непристосованих для жжиття місць.

Ти вже і сам можеш легко здогадатись, яке з цих двох міст Пустельної Аравії наш славний Імператор обрав місцем мого покарання.

- Нащо,- запитав я Нікомеда Пафлагонійця, який люб'язно запросив мене з ним повечеряти в мій другий гнітючий вечір в Мецці,- хтось в здоровому глузді заснував місто у такій місцині?

Нікомед є греком, як можна зрозуміти з його імені. Він є легатом Східного Імператора Мауриція Тиберія, королівського колеги нашого імператора, в Пустельної Аравії. І я підозрюю, що він є головною причиною, чому мене відправили сюди, як я поясню тобі незабаром.

- Воно просто в глушині,- сказав я. - Ми за сорок миль від моря, а з іншого боку сотні миль порожньої пустелі. Тут нічого не ростиме. Клімат поганий, а земля здебільшого камінь. Я не бачу найменшої причини, щоб будь-яка людина, навіть сарацин, захотіла тут жити.

Нікомед Пафлагонієць, статний мужчина років п'ятдесяти з густим сивим волоссям і привітними голубими очима, посміхнувся і кивнув. "Я скажу тобі дві причини, друже. Перша - це те, що майже вся торгівля в Аравії здійснюється караванами. Червоне Море - це водойма з хитрими течіями і небезпечними рифами. Мореплавці ненавидять його. Тому в Аравії товари перевозять переважно суходолом, і всі каравани повинні пройти цим шляхом, бо Мекка розташована якраз посередині між Дамаском, на півночі, і процвітаючими містами Аравії Щасливої, на півдні. А також сюдою пролягає єдиний реальний шлях зі сходу на захід, між Перською Затокою і Червоним Морем. Каравани, що проходять тут, насправді дуже заможно напаковані, і тому купці, власники заїжджих дворів і збирачі мита досить жваво тут зайняті, як і належить всім посередникам. Тобі, любий Леонтій Корбуло, слід затямити, що в цьому місті є дуже багато дуже багатих людей."

Він зупинився і налив нам ще трохи вина, якогось смачного солодкого з Родосу. Я б не думав, що в когось в цьому віддаленому форпості є про всяк випадок для гостей таке вино.

- Ти казав, що є дві причини,- нагадав я йому за якийсь час.

- О так, так. Він не забув, просто він був неспішною людиною. - Це місто також є священним, розумієш? Тут в Мецці є святиня, вівтар, який вони називають Кааба. Тобі треба її завтра відвідати. Тобі піде на користь погуляти містом і довкола нього, так час проходитиме більш цікаво. Пошукай маленьку приземкувату квадратну будівлю, з чорного каменю, посеред великої площі. Вона доволі неприглядного вигляду, але надзвичайно священна для сарацинів. Там всередині є каменюка, яка начебто впала з неба, і яку вони вважають божественною. Сарацинські племена з усієї країни здійснюють сюди паломництво, щоб вклонитися Каабі. Вони ходять довкола неї коло за колом, кланяються, цілують її і приносять в жертву овець і верблюдів, а по тому збираються в забігайлівках і читають вірші про війну і любов. Доречі, досить непогані вірші, як на варварів, я б сказав. Ці паломники приходять сюди тисячами. Мати національну святиню в своєму місці - це величезні гроші, Корбуло, величезні."

Його очі аж засвітились, як же ж ці греки люблять заробляти!

- А ще,- продовжував він,- ватажки міста розумно оголосили, що протягом цих великих релігійних фестивалів в святому місті заборонені будь-які племінні сварки і міжусобиці. Ти обізнаний щодо сарацинів і їх міжусобиць? Якщо ні, то незабаром дізнаєшся. Як би там не було, але для всіх в цій країні корисно, що є одне місто, де ти не боятимешся отримати ятаганом в бік, якщо раптом зустрінеш не ту людину, гуляючи вулицями. Багато торгових угод укладається тут під час перемир'я між людьми, які ворогують один з одним в інший час року. І жителі Мекки мають з цього всього свій зиск, розумієш? Це місто живе на цьому: на відсотку з будь-якої угоди. Може це й огидне і гнітюче місто, Корбуло, але тут живуть люди, які могли б купити пригоршню таких, як ми з тобою."

- Розумію. - Я замовк на хвильку. - І Східна Імперія, як це виглядає, розширює ділові інтереси в цій частині Аравії, інакше чого б Східний Імператор розмістив тут такого високопоставленого чиновника як ти?

- Так, ми потроху починаєм торгувати з сарацинами,- сказав грек,- зовсім потроху. - І налив мені ще вина.

Наступного дня, сухого і запорошеного, як і всі решту, я таки пішов подивитись на ту їхню Каабу. Знайти її було зовсім неважко, якраз в самому центрі міста, власне посеред порожнього майдану величезного розміру. Сама свята будівля була непоказною, футів п'ятдесят заввишки, повністю вкрита сіткою з товстої чорної тканини. Я думаю, що її можна було б розмістити в дворику храму Великого Юпітера, або якогось іншого великого Римського храму, і вона б цілком там помістилась.

Виглядало на те, що зараз не є сезон паломників. Довкола Кааби нікого не було, окрім жмені сарацинів-охоронців. В них були такі грізні мечі і неприязний вигляд, що я не ризикнув підійти до святині ближче.

Мої перші прогулянки містом не виявили ознак добробуту і процвітання, які за словами Нікомеда Пафлагонійця тут були. Але протягом наступних кількох днів, я поступово почав розуміти, що сарацини не є людьми, які б виставляли своє багтство напоказ, а натомість приховують його за простацькими фасадами. То тут, то там я зміг заглянути в дворики через відчинену на хвильку браму, і отримати уявлення про розкішні хороми, сховані там. Або ж вдавалось побачити купця і його дружину, в багатому вбранні, коштовностях і золотих ланцюгах, які залазили в ноші, і я розумів, що це місто дійсно є багатшим, аніж здається. Що й пояснює, без сумніву, чому наші грецькі брати вважають його настільки привабливим.

Сарацини є досить миловидними людьми, худі і стрункої статури, з дуже темною шкірою, чорним волоссям і такими ж очима, з гострими рисами обличчя і і видними бровами. Вони носять білі вільні халати, а жінки прикривають обличчя, мабуть щоб захистити свою шкіру від вітру з піском. Наразі я побачив тут кілька юнаків, які були б мені цікаві, і які теж подивились на мене в відповідь, виявляючи інтерес, але було б надто швидко так тут ризикувати. Дівчата тут теж чудові. Але їх дуже добре охороняють.

Я почуваюсь тут більш приємно, або скажімо так, менш неприємно, ніж могло б бути. Звичайно, ізоляція гнітить мене. Я тут єдиний з Західної Імперії. Вищі класи сарацинського суспільства досить добре знають грецьку, але я вже чесно скучив за добротною латинською говіркою. Для мене знайшли невелику, але пристойну обгороджену віллу на тій околиці міста, що найближча до гір. Якби там ще були нормальні купальні, то було б просто ідеально. Але в країні, де обмаль води, люди не знають, що таке купальня. Нажаль. Вілла належить купцю сирійськго походження, котрий наступні два-три роки буде подорожувати. Мені віддали й п'ять його слуг. Також мене забезпечили пристойним гардеробом одягу в місцевому стилі.

Могло бути й гірше, правда ж?

Але чесно кажучи, вони б не могли мені просто дозволити займатись своїми справами в цій землі чужинців. Я все-таки офіційний представник імператорського двору, незважаючи на те, що на даний момент я в вигнанні і немилості. Я знаходжусь тут по справах імперії, розумієш? Це ж не було просто примхою і роздратуванням, коли Юліан вислав мене сюди, хоча я таки розізлив його, коли перший скористався його хлопчиком прислужником. Зараз я розумію, що, мабуть, він насправді мабуть причину, щоб призначити когось на це місце, когось, хто б міг неофіційно спостерігати за станом речей в його інтересах, і я ненароком сам дав йому привід.

Розумієш? Його турбують греки, які очевидно почали розширювати свій вплив на цю частину світу, яка завжди була більш-менш незалежною від Імперії. Моє офіційне завдання, як я вже розповідав, це оцінити можливості розширення ділових інтересів Риму в Аравії Пустельній, інтересів західного Риму. Але я маю і підпільне завдання, настільки приховане, що навіть я не був повідомлений про його суть, яка має до діла з дедалі зростаючою владою інших римлян в цьому регіоні.

Простою мовою, те що я кажу звучить так: насправді я шпигун, засланий сюди, щоб пильнувати за греками.

Так, я знаю, що це все одна імперія, яка просто має два імператора, і ми на Заході мали б сриймати греків як братів, спільників, з якими ми разом керуємо світом, а не як своїх конкурентів. Деколи воно так і є, погоджуюсь. Як наприклад в часи Максиміліана ІІІ, коли греки допомогли нам покрасти край заворушенням, які чинили Готи, Вандали, Гунни та інші варвари вздовж північного кордону імперії. Або так само поколінням пізніше, коли Геракл II послав західні легіони допомогти Юстиніану, імператору Сходу, розгромити військо персів, які так багато років дошкуляли грекам зі сходу. Це були, воістину, дві великі військові потуги, які знищили ворогів імперії і заклали основу для ери вічного миру і безпеки, в якій ми зараз і живемо.

Але, Горацію, надлишок миру і безпеки може мам по собі стати джерелом невеликих проблем. Без наявних зовнішніх ворогів, Східна і Західна імперії починають дурити одна одну, щоб отримати перевагу. Всі це розуміють, але ніхто про це не каже вголос. Дозволь тобі нагадати, був час, і я сам був свідком цьому, коли посол Мауриція Тиберія прибув до двору і підніс наповнений перлами шолом в подарунок Кесарю. "З подарунками." - промовив мені пошепки Юліан, коли з шолома зняли покрови. Кожен школяр знає ці слова: "Бійтесь данайців, що дари приносять."

Можливо Східна Імперія намагається розділити Аравію навпіл мотузкою, і таким чином взяти під контроль торгівлю спеціями та іншими цінними екзотичними товарами, що течуть цими шляхами? Для нас було б зовсім недобре стати залежними від греків щодо поставок кориці, кардамону, миру і індиго. Навіть метал, з якого ми куєм наші мечі, йде до нас з Персії через цю Аравію, а коні, запряжені в наші колесниці - це арабські коні.

Таким чином, імператор Юліан, вдаючи гнів і обзиваючи мене вголос перед всіми придворними гнидою, коли йому стало відомим щодо малого виночерпія, закинув мене в цей преесохлий край здебільшого, щоб взнати чим насправді тут займаються греки, а також можливо щоб я налагодив певні політичні зв'язки з можновладними сарацинами. Зв'язки, які можна буде використати, щоб спинити очевидний поступ греків в цьому регіоні. Принаймні так мені все видається, Горацію. В це я повинен вірити, і повинен переконати в цьому кесаря. Бо лише завзятою службою імператору я можу спокутувати свою провину і забратися з цього гнітючого місця, знову попасти в Рим і бути поряд з кесарем і з тобою, мій любий друже, з тобою.

В ніч напередодні, а я перебуваю в Мецці вже вісім днів, Нікомед знову запросив мене на вечерю. Як і я він був вбраний в білий сарацинський халат, а на поясі мав припнутий гарний кинджал в ножнах оздоблених коштовними каменями. Я мигцем глянув на нього, бо було досить дивно гостювати в господаря, що вітає тебе при зброї, але він моментально зняв кинджал з пояса і подарував мені. Він переплутав моє занепокоєння з захопленням, а я вже вивчив, що таким є звичай сарацинів - дарувати своєму гостеві будь-яку річ в будинку, яка викликає в гостя захоплення.

Цього разу трапеза проходила не в вимощеному залі, а в прохолодному дворику, де дзюркотів фонтан. Наявність такого фонтану - ознака великої розкоші в цій сухій землі. Його слуги принесли нам кілька вин, солодощів і холодний щербет. Я помітив, що Нікомед намагається вести спосіб життя, схожий до життя найуспішніших купців міста, і що йому це добре вдається.

Я довго не чекав і перейшов одразу до основної теми: чого саме хоче досягти Східний Імператор, призначаючи в Мекку імперського легата? Я вважаю, що інколи найкращий спосіб для шпигуна дізнатись те, що він повинен дізнатись - це відкинути хитрість і підступність, і вдати з себе простодушного відвертого чоловіка, який говорить те, що й думає.

Тож поки ми сиділи за смаженою бараниною і стиглими фініками, поданими в теплому молоці, я сказав: "То Східгий Імператор хоче включити Аравію до складу імперії, так?"

Нікомед почав сміятись. "Ой, ми не настільки дурні, щоб думати, що нам це вдасться. Ніхто ніколи не міг завоювати цей край, розумієш? Єгиптяни намагались, перси за часів Кіра теж намагались, і потім ще Олександр Великий. Август вислав сюди експедицію, десять тисяч воїнів; шість місяців добирання сюди і потім шістдесят днів жахливого відступу. Наскільки я пам'ятаю, Троян теж робив спробу. Річ в тому, Корбуло, що сарацини - вільні люди. Вільні в собі - це різновид свободи, яку я чи ти не можем осягнути. Їх неможливо завойювати, бо ними неможливо керувати. Спроби завоювати їх - це як намагання приручити лева чи тигра. Ти можеш шмагати лева, можеш навіть його вбити, але ти не підкориш його волю своєю, навіть якщо триматимеш його двадцять років в клітці. Це плем'я левів. Уряд, як ми його розумієм, є поняттям, що ніколи тут не існуватиме."

- Але вони ж об'єднані в племена, хіба ні? Це свого роду уряд.

Він знизав плечима. "Це об'єднання тримається лише на вірності сім'ї, більш ні на чому. Ти не побудуєш на такому фундаменті ніякого управління нацією. Родич тримається за родича, а всі решту сприймаються як вороги. Там нема королів, ти це розумієш? І не було ніколи. Лише вожді племен, яких вони звуть емірами. А земля без королів ніколи не підкориться імператору. Ми можем наводнити весь цей півострів легіонерами, можем привести сюди й п'ятдесят легіонів, але сарацини просто розчиняться в пустелі і виб'ють нас один по одному дротиками і стрілами. Невидимий ворог, який тлумить нас на землі, де ми не можемо вижити. Їх не завоюєш, Корбуло, не завоюєш.

В його голосі було захоплення і удавана щирість. Греки завжди були майстрами вдавати щирість.

Я сказав: "То найбільше, чого ви прагнете - це якийсь торговий союз, так? Просто присутність Візантії без включення регіону в Імперію."

Він кивнув. "Так і є. Це непокоїть твого Імператора?"

- Я б сказав, це привертає його увагу. Ми б не хотіли позбутись доступу до товарів, які ми отримуємо в цій частині світу. А також з східних локацій на кшталт Індії, які зазвичай доставляють свій крам на захід через Аравію.

- Чого б таке мало трапитись, Корбуло? Хіба ж ми не одна імперія? Юліан II править з Риму, а Маурицій Тіберій з Константинополя, але правлять вони спільно заради загального блага всіх громадян Риму в усіх усюдах. Як це і було з того часу, коли великий Константин розділив цартсво три століття тому.

Так. Звичайно. Це офіційна версія. Але ти знаєш насправді, і я знаю насправді і Нікомед Пафлагонієць знає, що насправді все не зовсім так. Але я не розворушував того разу це питання більше ніж потрібно. Настав час перейти до несерйозних балачок.

Але перескочити на іншу тему виявилось не так просто, як я міг подумати. Озвучивши свої підозри, я таким чином спровокував Нікомеда на контраргументи, і він ще з ними не завершив. В мене не залишилось іншого вибору, як тільки слухати його, і зрештою він так загорнув мене в павутину своїх слів, що я почав думати як він. Греки таки до дідька розумні в розмовах. Він приспав мою пильність солодким вином і перегодував смачними наїдками, тому я не був в змозі сперечатись і спростовувати будь-що. Ще до того, як він завершив, мій розум повністю сфокусувався на темі Сходу проти Заходу.

Він запевнив мене в двадцять способів, що посилення впливу Східної Імперії в Аравії Пустельній, якщо таке явище і мало б місце, ніяким чином не повпливало б на існуючу торгівлю Західної Імперії з Індією і Аравією. Вже довгий час Аравія Кам'яниста, що на півночі, пребуває під управлінням Східної Імперії, зауважив Нікомед, так само як і провінції Сирійської Палестини, Єгипту, Каппадокії, Месопотамії та всі ті інші східні сонячні землі, які Константин, в момент початкового розділу царства, віддав під юрисдикцію імператора, що правитиме в Константинополі. Чи було в мене на думці, що перебування цих провінцій під управліням Візантії якось загрожувало процвітанню Західної Імперії? Хіба нещодавно я не подорожував вільно деякими з цих провінцій по дорозі сюди? Хіба в них не проживає багато купців з Західної імперії і чи хтось їм заважає вести справи там як вони хочуть?

Я не міг заперечити жоден з цих аргументів. Я хотів не погодитись і навести незліченні приклади впливу Сходу на Західну торгівлю, але в той момент жоден не прийшов мені на гадку.

Повір мені, Горацію, в той момент я не міг зрозуміти, чому в мене взагалі виникли якісь сумніви на рахунок намірів греків. Вонги справді наші побратими, переконував я себе. Вони є грецькими римлянами, а ми римськими римлянами, так, але Імперія сама по собі є єдиним утворенням, обраним богами для керування світом. Золотий солід, що карбується в Константинополі, ідентичний по вазі і вигляду до золотого соліда, що карбується в Римі. На одній ім'я і профіль Східного Імператора, на іншій - ім'я і обличчя Імператора Заходу. А все інше однакове. Монети одного царства вільно приймаються в іншому. Їх багатсво - наше багатсво, наше процвітання - їх процвітання. І так далі, і тому подібне.

Але обдумуючи ці думки, Горацію, я з смутком усвідомлював, що приймаючи їх я позбавляю свій розум єдиною примарної надії звільнити себе з цього краю пекучого піску і голих пагорбів без дерев. Як я зауважив в одному з моїх минулих листів, мені потрібно щось, щоб сказати "Подививсь, Кесарю, як добре я тобі послужив!" і почути в відповідь "Дуже добре, мій вірний і хороший слуга." разом з наказом повертатися в Рим до приємностей двору. Але щоб таке сталося, я маю показати Кесарю, що в нього тут є вороги, а також придумати спосіб подолати їх. Але які вороги? Хто? Де?

Нашу трапезу було завершено. Нікомед плеснув в долоні і прислуга принесла посудину з витриманим золотавим бренді, яке, за його словами, привезли з одного пустельного князівства на берегах Перської Затоки. Воно ще більше засліпило мій смак і затуманило мій розум.

Потім він провів мене покоями своєї вілли і показав мені експонати, які навіть напідпитку я оцінив як екстраординарну колекцію старовини: делікатні бронзові статуетки з Греції, величні скульптури чорного каменю з Єгипту, дивні дерев'яні маски в дикунському стилі, привезені з невідомих земель спекотної Африки, і багато багато іншого.

Він з глибокими знаннями розповідав про кожен предмет. Тепер я розумів, що мій господар був не лише хитрим дипломатом, а й особою певної ваги і значення в Східному царстві, ще й до того ерудованим чоловіком. Я був дуже вдячний йому за такий щирий прийом і ставлення в ці перші дні мого одинокого вигнання, коли я був нещасним і відкинутим римським вельможою, позбавленим всього, до чого я звик, чужинцем в чужій землі. Але я й розумів, що я мусив бути вдячним, що така була його ціль - огорнути мене путами дружби і обов'язку, щоб я не міг сказати нічого, крім хороших слів про грецького легата в Мецці, якщо мені колись доведеться повернутись до свого володаря Імератора Юліана II.

Але чи повернусь я коли-небудь? В цьому і було питання.

Це і є питанням, так. Чи побачу я знову зелені пагорби і мармурові палаци Риму, Горацію, чи мені судилось вічно запікатись в печі цієї пустелі?

Не маючи тут якогось заннятя, і не знайшовши інших друзів, окрім Нікомеда, компанією якого на мою дуку не варто було зловживати, я провів наступні дні детально досліджуючи місто.

Початковий шок від буття жителем цього убогого маленького міста почав зникати. Я почав адаптуватись якоюсь мірою до змін, що трапились в мому житті. Радості життя в Римі вже більше не мої - от і добре, я повинен знайти всі тутешні цікаві речі, які тільки можна тут знайти, бо нема на землі місця, яке б скромне воно не було, де не знайде певного різноманіття той, хто має очі, щоб його помітити.

З часу мого останнього листа я гуляв Меккою з одного кінця в інший, догори і додолу широкими, хоч і не мощеними, вулицями і заглядаючи в вузькі переходи і провулки, що перетинали їх. Моя присутність начебто сильно нікого не турбувала, хоча час від часу я відчував на собі чийсь холодний швидкий погляд.

Як ти знаєш, я єдиний в Мецці римлянин з Заходу, але далеко не єдиний іноземець. На різних ринках я бачив персів, сирійців, ефіопів, і, само-собою, досить багато греків. Тут також немало індусів, темних говірких людей з блискучими підозрілими очима, а також трохи євреїв, людей, що живуть здебільшого в Єгипті, по той бік від Аравії через Червоне Море. Вони мешкають в Єгипті вже тисячі років, хоча очевидно, що раніше вони були пустельним племенем в якійсь, схожій на цю, землі, і що вони ніяким чином не є єгиптянами: ні мовою, ні культурою, ані релігією. Ці євреї останнім часом почали розпоширюватися з своєї домівки на берегах Нілу в прилеглі землі, і тут їх перебуває досить багато. Нікомед розказував мені про них.

Ці євреї є незвичайними людьми. Найбільш цікавою є їх віра в те, що існує лише один бог, строгий і суворий, який є невидимим і якого не можна зображати на картинах будь-якого виду. Щодо богів інших народів в них немає нічого крім презирства, вони для них просто плоди фантазії і байки, які насправді не існують. Може виявитись, що так воно і є, справді, хто з нас колись бачив очима Аполлона, Меркурія чи Мінерву? Але більшість людей таки мають такт не глузувати з релігійних обрядів інших народів, в той час як євреї либонь не можуть стриматись, щоб не трубити повсюдно про чесноти свого дивного вірування і люто називати всіх інших дурнями і язичниками. Як можеш собі уявити, це не робить їх популярними поміж сусідів. Але вони ремісничий народ з особливими здібностями в сільському господарстві і ірригації, а також з доброю клепкою щодо грошей і торгівлі, завдяки чому Нікомед і звернув на них таку увагу. Він розповів мені, що вони володіють найкращими землями в північній чавстині країни, що вони є головними банкірами в Мецці, і що вони контролюють ринок зброї, обладунків і господарських знарядь в цих краях. Мені видалось важливим познайомитись з одним-двома впливовими євреями Мекки і я здійснив кілька спроб, наразі безуспішних, поки відвідував ринки міста.

Ринки тут дуже спеціалізовані, на кожному торгують певним видом краму. Я вже встиг відвідати кожен з них. Звичайно, що тут є ринок спецій: великі пакунки чорного й білого перцю, часник, кумин і шафран, сандалове дерево і кориця, аралія, пахуче сушене листя, яке вони називають малабатроном, а також купа інших речей, назв яких я не знаю. Є тут і ринок верблюдів, відкритий лише в деякі дні тижня, де люди купують цих дивних тварин, навіжено торгуючись, деколи ледь не вдаючись до бійки. Раз я був підійшов до тої істоти, щоб краще її розгледіти, а вона позіхнула прямо мені перед обличчям, наче я був нікчемним злиднем. Також є базар тканин, де торгують мусліном, шовком і бавовною, поїодженням як з Індії, так і з Єгипту. Є ринок, де легковірним продають різних ідолів грубуватої роботи; я бачив як повз нього проходив єврей - він пильно подивився і плюнув, а потім зробив руками якийсь знак, мабуть священний для цих людей. Є ще ринки вина і парфумів, м'яса і зерна, ринок де єврейські купці продають свої залізні знаряддя, а також ринок де торгують всеможливими фруктами: гранатами, айвою, цитринами і лимонами, померанцями, виноградом і персиками, і все це посеред найсухішої пустелі, яку лише можна уявити!

Також там є ринок рабів, і саме там я зустрів цікавого чоловіка, який назвався Махмудом. Ринок рабів Мекки такий же метушливий, як і ринок рабів деінде, що, власне, і натякає скільки багатства приховують від чужинців оманливо пошарпані фасади цього міста. Це величний базар плоті, покупці якого інколи прибувають з таких віддалених місцин, як Сирія чи Перська Затока, щоб пригледітись до свіжого асортименту людської екзотики в вилові работорговців. Хоч деревина і є розкішшю в цій пустельній країні, але на цьому ринку є звична платформа з дощок і планок, є стандартний тент, напнутий поміж двома стовпами, і звичне стадо рабів, зігнаних під тентом, які чекають на свого покупця. Як і всюди, вони є мішаниною різних рас, але тут - з нахилом до африканців і азіатів: темні як ніч ефіопці і ще темніші коричневі нубійці, світлошкірі черкеси з пласкими обличчями, авари та інші жилаві північні люди, ще якісь схожі на персів чи індусів, а також один чолов'яга з солом'яним волоссям, який міг би бути бритом або тевтонцем. Торги йшли на сарацинській мові, що й не дивно, тому я і не зрозумів ані слова з сказаного, але думаю, що це було стандартне бурмотіння шахраїв на кшталт, що он ця пишногруда пристрастна туркеня була в себе на батьківщині дочкою султана, або що ось цей похмурий лівієць з густою бородою був майстерним наїзником колісниці, аж поки його хазяїн не збанкрутував і не змушений був його продати, якісь нісенітниці типу цього.

Так сталось, що три дні тому, в полудень, коли я проходив повз ринок рабів якраз в час торгів, одним з лотів виставили трьох смуглявих розпусниць, які судячи по їх безсоромним рухам і посмішкам, дійсно були майстерними повіями, можливо призначеними як наложниці якомусь багатому еміру. На них не було нічого окрім дзвінких браслетів з срібних монет на щиколотках і зап'ястях, і вони сміялись і трясли з сторони в сторону грудьми, і моргали до натовпу, щоб заохотити активний торг від імені свого продавця, який наскільки я чув був їх братом чи дядьком. Видовище було настільки жвавим, що я спинився на хвильку поспостерігати. Ледь я знайшов собі місце серед натовпу як чоловік, що стояв ліворуч мене, повернувся до мене і люто пробурмотів: "Ох же ж свині! Їх треба відшмагати і вигнати в пустелю, щоб їх поїли шакали!". Він промовив це доволі пристойною грецькою мовою, вимовляючи слова низьким шепотом, який тим не менше був на диво виразним і поглинаючим, один з найбільш милозвучних голосів, які я будь-коли чув. Здавалось, що слова лились з його переповненої душі, і в нього не було іншого вибору, як висловити їх чоловіку поряд. Енергія цього дивовижного голосу і несамовитість його емоцій вчинили на мене дуже сильний вплив. Як ніби мені стиснули зап'ястя, так, що неможливо опиратись. Я дивився на нього. Він тремтів від гніву і був напружений як тетива в момент, коли лучник майже готовий до пострілу.

Я повинен був якось відреагувати. Найкраще, що спало мені на думку, було це: "Ти маєш на увазі дівчат?".

- Работорговців,- відповів він. - Жінки - просто раби. Вони не є відповідальними. Але недобре отак виставляти рабів на продаж для звідництва, як роблять ці злочинці.

Потім він трохи заспокоївся і ніби збентежений своєю відвертістю, сказав вже не таким твердим тоном: "Прошу пробачити мене за те, що вилив ці думки в вуха чужинця, якому це зовсім непотрібно, і який не потребує таке слухати".

- Радше навпаки, те що ти кажеш є доволі цікавим. Розкажи мені більше.

Я розглядав його з непідробною цікавістю. Одразу подумав, що він може бути євреєм: його лють і огида до цього нікчемного епізоду торгівлею людьми робила його дуже схожим на того суворого чоловіка, котрий продемонстрував таку гнівну побожність біля ринку ідолів. Ти пам'ятаєш, що я вирішив будь-що налагодити контакт з представниками цього народу жвавих розумом гендлярів. Але придивившись більш прискіпливо до його вигляду і вбрання, я усвідомив, що він мабуть є чистокровним сарацином.

Він справляв враження надзвичайно сильної і статної особи. Був високим і струнким, вродливим темноволосим чоловіком років тридцяти п'яти, або трішки старшим, з густою плавною бородою і пронизливими очима, а також теплою щедрою посмішкою, яка трохи йшла в розріз до холоднокровної жорсткості його погляду. Його аристократична постава, красномовна манера спілкування, а також делікатність його одягу вказували на те, що він є чоловіком небідним і не з простолюдинів, з хорошими зв'зками в цьому місті. Я одразу відчув, що він може бути для мене кориснішим за будь-якого єврея. Тому я відвів його в бік і трохи розпитав його про причини такої раптової люті щодо торгівлі жінками легкої поведінки, на що він без найменших вагань розродився енергійною і довгою промовою, лютою по змісту, але все тим же мелодійним заворожуючим голосом, про всеможливі гріхи жителів цього краю. Я й не уявляв наскільки багато було цих гріхів! Звичайна проституція була найменшим з них. Я не сподівався зустріти тут такого Катона.

- Озирнись довкола! - наполягав він. - Мекка це оселя гріха. Бачиш ці ідоли, які продаються на кожному кроці, і виставляються з побожністю в крамницях і домівках на почесних місцях? Всі ці образи і зображення - це все фальшиві боги, оскільки справжній бог, а Він Єдиний, не може бути переданий ніяким зображенням. Ти помічаєш, як неприкрито дурять на ринках? Бачиш як чоловіки безсоромно брешуть своїм дружинам, а жінки брешуть чоловікам? Бачиш азартні ігри, пияцтво і повій? І сварки поміж братами. - Він розказував багато багато більше. Було видно, що він постійно тримає напоготові цей каталог неподобств і готовий відкрити його будь-якої миті, як тільки з'являється бажаючий слухати. Тим не менше, він сказав це все не величним чи зверхнім тоном, а радше збентеженим: він не був роззлюченим через огріхи свого народу, а швидше сумним і пригніченим, принаймні так мені видалось.

Потім він спинився, знову змінивши тон, ніби зрозумівши, що залишатись довше в такій обвинувачувальній ролі буде невиховано. - Знову прошу пробачити мені цей надмір емоцій. Мене дуже зачіпають ці речі. Сподіваюсь, це найгірший з моїх недоліків. Якщо я не помиляюсь, то ти є римлянином, який прийшов щоб жити сереж нас?

- Так. Леонтій Корбуло, до твоїх послуг. Римський римлянини, я б сказав. - Я віддав йому поклон. - Мій рід дуже древній, з історичним корінням в Сирії та інших частинах Азії.

- Таки так. А я Махмуд, син Абдулли, який був сином - сином я вже не пам'ятаю кого, який був сином там якогось і якогось. Це такий сарацинський звичай, на одному подиху розказати тобі п'ять чи шість поколінь свого родоводу. Але для мене завжди було неможливим тримати довго в голові більшість цих дивних варварських імен. Єдине, що пригадую, як він сказав мені, що є членом одного з найзначніших торговельних кланів Мекки, який називався щось типу Курайшити.

Мені здалось, що в той момент між нами встановилось повне взаєморозуміння. Енергія його особистості була настільки дивовижною, що мені не хотілось його залишати. Оскільки був саме час на полуденкову трапезу, я запропонував йому її зі мною розділити і запросив його пройтись до моєї вілли. Але він відповів, що гостем Мекки є я, тому йому незручно було б користатись моєю люб'язністю, перш ніж я скористаюсь його гостинністю. Я навіть не намагався з цим сперечатись. Сарацини, як я вже трохи розуів, є дуже педантичними в таких речах. "Йдемо" - сказав він, кивнувши. І таким чином я вперше опинився в домі заможного купця з Мекки.

Вілла Махмуда, сина Абдулли, не відрізнялась від вілли Нікомеда, хоча була більших розмірів: обнесене стінами подвір'я, фонтан по центру, світлі просторі кімнати, вставки живописного кольорового кахлю в стінах. Але на відміну від Нікомеда, Махмуд не колекціонував старовину. Виглядало так, наче в нього взагалі не було речей. В оздоблені його дому переважала строгість. І, само-собою, в його домі не було й натяку на ідолів, яких так леліяли інші жителі Мекки.

На мить з'явилась дружина Махмуда. Її звали Кадіжа, чи якось так, і здавалось, що вона значно старша за Махмуда, що згодом засвідчив і сам Махмуд. Дві дочки так само швидко пройшлись туди сюди. Але їли ми з ним наодинці, сидячи на солом'яних ковриках в центрі великої порожньої кімнати. Махмуд сидів наче кравець, схрестивши ноги, і виглядало на те, що він себе почував в такій позі досить зручно. Я теж спробував так сісти, але мені не вдалось, і за якийсь час я приліг в звичну позицію і жалкував лишень, що немає подушки, щоб підкласти під мій лікоть, але не просив мені принести, щоб це не сприйняли за образу. Наїдки були дуже прості, печене м'ясо і тушкований ячмінь з диньою, і нічого окрім води, щоб це все запити. Здавалось, що Махмуда зовсім не цікавило вино.

Він розповідав про себе абсолютно відкрито, наче ми були родичами з віддалених країв, котрі вперше зустрілись. Я взнав, що батько Махмуда помер ще перед його народженням, а його мама прожила дуже недовго після цього, тому він зростав в небагатому оточенні під наглядом свого дядька. З його розповіді я отримав враження, що його самотнє дитинство пролетіло в блуканнях монотонними пагорбами за містом, і в роздумах, мабуть ще з дуже раннього віку, про великі питання вічності і духовності, які й до цього часу не дають йому спокою.

Коли йому було двадцять п'ять років, його прийняла в службу жінка Кадіжа, забезпечена вдова старша за нього на п'ятнадцять років, яка незабаром закохалась в нього і запропонувала йому стати її чоловіком. Він розповів мені це абсолютно без будь-якого збентеження, і я думаю, що в нього не було ніяких причин бентежитись чи соромитись. Коли він говорить про неї, його очі дивляться щасливим поглядом. Вона народила йому синів і дочок, але лише дочки залишились живі. Я вважаю, що добробут, який він зараз має, є результатом його вмілого управління майном, яке його дружина привнесла в їх союз.

Він зовсім нічого не розпитував мене про Рим, Константинополь чи якісь інші місця поза межами Аравійської Пустелі. І хоч його обізнаність була глибокою, а розум допитливим, його очевидно не дуже цікавили імперії цього світу. Виявилось, що він майже не бував поза межами Мекки, хоча він згадав, що одного разу мав подорож аж до Дамаску. Я б подумав, що він простий чолов'яга, Горацію, якби не знав яким насправді складним він є.

Головною турботою його життя є його ідея Єдиного Бога.

Це, звичайно, є ідеєю, яку євреї дуже активно пропагують ще з давніх часів. Я не маю сумнівів, що Махмуд спілкувався з представниками цього народу в Мецці, і що їх ідеї вплинули на його філософію. Він напевно мав чути як вони з благоговінням висловлюються про свого недосяжного і незбагненного бога, і їх презирство щодо марновірства інших жителів Мекки, які поклоняються багатьом ідолам і легковірно вшановують сонце, місяць, зорі, планети і армію різних демонів. Він цього і не приховує: я чув як він згадував про стародавнього єврейського пророка Авраама, якого він мабуть дуже шанує, а також про якогось Мойсея, лідера цього народу в пізніші часи.

Але він також натякає, що і він сам має одкровення. Він припускає, що його особливе просвітлення є наслідком наполегливих молитв і роздумів. Він часто ходив в гори за містом, медитував наодинці в усамітненій печері і нібито одного дня усвідомлення Єдиності бога прийшло до нього як повідомлення через святого вісника.

Махмуд називає цього бога "Аллахом". Неймовірне перетворення стається з ним, щоразу коли він починає про нього говорити. Його обличчя осяюється, в очах спалахує світло, а його голос переповнюється такою мелодійністю і поезією, що здається ніби ти перебуваєш в присутності Аполлона.

Він каже, що осягнути природу Аллаха неможливо, і ніколи не буде можливим. Аллах надто високо над нами, людьми, щоб таке могло статись. Інші народи уявляють своїх богів персонажами історій, люблять розповідати байки про їх подорожі світом, сварки з дружинами, пригоди на полі бою, а також робити їх статуї в вигляді чоловіків і жінок, але Аллах не такий. Ніхто не розповідає історії про Аллаха. Його не можна уявляти високим чоловіком з твердим обличчям, густою бородою і купою захоплень - як когось на кшталт імператора, але трохи більшого масштабу - і було б глупством і святотатством робити його образи подібно до того, як древні греки робили образи Зевса, Афродіти і Посейдона, або як ми робимо скульптури Юпітера, Венери чи Марса. Аллах це саме творче начало, творець всесвіту, занадто всеосяжний і могутній, щоб його можна було втілити в дереві, металі чи камені.

Я спитав Махмуда, якщо уявляти обличчя його бога є святотатиством, то чому не є богохульством давати йому ім'я? Це теж є свого роду втіленням образу. Махмуда, очевидно, приємно потішила відвертість мого запитання і він пояснив, що "Аллах" це по суті не є іменем в сенсі як іменами є "Махмуд" чи "Леонтій Корбуло" або "Юпітер", а є звичайним словом, простим терміном сарацинської мови, що означає "бог".

Для Махмуда факт єдиності бога, природа якого абстрактна і неосяжна для простих смертних, є вищим законом, з котрого випливають всі інші закони. Можливо для тебе, Горрацію, в цьому не видно багато змісту, як і для мене, але не наша справа бути філософами. Що є цікавим, так це те, що цей чоловік має настільки пристрастну віру в речі, в котрі він вірує. Його віра настільки палка, що коли ти його слухаєш - тебе підкуповують простота і краса його ідей, енергія з якою він про них розповідає, і ти стаєш майже готовим кричати, що теж віриш в Аллаха.

Це примітивне вірування, то є так, але воно й надзвичайно могутнє в своїй безпосередності, якими речі і є в цьому жорсткому і безкомпромісному пустельному краї. Він наполегливо відкидає всіляке поклоніня ідолам, будь-яку творчість небилиць і байок, а також всі ідеї про те, як рух зірок і планет впливає на нашу долю. Він абсолютно не вірить в оракулів і магію. Накази королів і принців теж нічого для нього не вартують. Він визнає лише владу його віддаленого, чудесного і непохитного бога, основний указ якого для нас - це прожити доброчесне життя в важкій праці, побожно і з повагою до наших однодумців. Махмуд каже, що ті, хто живе за законами Аллаха, потраплять наприкінці своїх днів в рай, а ті, хто так не живе - потраплять в найстрашніше пекло. І Махмуд не знайде спокою допоки не витягне всю Аравію з лінощів, деградації і гріха, і вона не прийме Єдиного Бога, і всі її розпорошені племена нарешті перетворяться в одну велику націю під керівництвом одного непереможного короля, який зможе насадити закони цього бога.

Він був дивовижний в своєму переконанні і коли він завершив, то я був близьким до того, щоб відчути на собі присутність і могутність Аллаха. Було сюрпризом і трошки лякало те, що зі всіх людей Махмуд зміг пробудити такі відчуття навіть в мені. Я був здивований. Але потім він завершив з поясненнями, почуття притупились і я знову став самим собою.

- Що скажеш? - запитав він мене. - Хіба це може бути неправдою?

- Я не в тій ролі, щоб судити про це, - промовив я обережно, щоб не образити мого нового цікавого друга, особливо за трапезою в його власному домі. - Ми римляни привчились ставитись толерантно до всіх віровчень, і якщо тобі колись доведеться побувати в Римі, то ти побачиш, що храми сотні богів стоять в нас поруч. Але я дійсно розумію красу твого вчення.

- Красу? Я запитав про правдивість. Коли ти кажеш, що приймаєш будь-яке віровчення однаково правдиво, то насправді ти кажеш, що жодне з них не є правдивим, хіба не так?

Я заперечив на це, використавши засвоєнні ще в шкільні роки міркування Платона і Марка Аврелія про те, що всі боги є відображенням єдиного божественного. Але це не мало ніякого впливу. Він одразу наскрізь побачив мою римську байдужість до релігії. Якщо хтось, як ми римляни, стверджує, що вірить в те, що одні боги такі самі хороші, як і інші боги, то насправді така людина каже, що боги взагалі не мають великого значення. Наш підхід "живи і давай жити" стосовно поклоніння Мітрі, Догону, Баалу і всім решту божествам, храми яким рясніють в Римі, є мовчазним прийняттям такої точки зору. І для Махмуда ця точка зору нікчемна.

Відчуваючи напругу, що зростала в ньому, і не бажаючи доводити нашу розмову до різких тонів, я сказав, що втомився, і пообіцяв продовжити нашу дискусію іншого разу.

Пізніше того ж дня Нікомед знову запросив мене на вечерю. Моя голова все ще була забита думками, які Махмуд туди так завзято наштовхав, і я запитав Нікомеда, чи він щось може мені розповісти про цього незвичайного чоловіка.

- Цей чоловік! - сказав Нікомед, гигикаючи. - Ти тепер водишся з божевільними, Корбуло?

- Він здався мені цілком адекватним.

- Ага, ага. Він такий і є, принаймні коли він продає тобі пару верблюдів чи пакунок шафрану. Але дай йому тільки заговорити про релігію і ти побачиш зовсім іншу людину.

- По правді кажучи, ми мали з ним досить довгу філософську дискусію сьогодні по обіді, - сказав я. - Мені його ідеї здались захоплюючими, я ніколи раніше такого не чув.

- Ясна річ, що не чув. Він дурко, йому треба забратися звідси пошвидше, поки ще є змога. Якщо він продовжить робити в такому ж стилі, як він робить зараз, то рано чи пізно його знайдуть мертвим десь в дюнах, і нікому не буде до цього діла.

- Не зовсім тебе розумію.

- Маю на увазі, якщо він буде так проповідувати проти ідолів. Розумієш, Корбуло, в цьому місті люди моляться трьомстам богам, і кожен з них має свій вівтар, своїх священників і свої майстерні, де виготовляють ідолів на продаж палоиникам, та й багато чого іншого. Якщо я правильно розумію твого Махмуда, то він хоче це все позакривати, чи не так?

- Думаю так. Він висловив багато зневаги в адресу ідолів і ідолопоклонників.

- Так і є. До цього часу він собі просто сповідував свій особистий маленький культ. Ну і ще купка його родичів. Вони збираються в його домі і моляться його особливому богу в особливий спосіб, який він їм вказав. Доволі невинне проведення часу, я б сказав. Але останнім часом, як мені розповіли, він почав розповсюджувати свої ідеї поміж людей, вештаючись то тут, то там, і випробовуючи на людях свої бунтівні ідеї про реформацію сарацинського суспільства. Власне отаким чином, як сьогодні він випробував їх і на тобі. Розумієш, якщо він розказує свої релігійні теми таким людям як я чи ти - це не дуже то і шкодить, бо для нас римлян питання релігії не є вирішальними. Але сарацини інші. Пройде трошки часу і згадаєш мої слова, він скаже, що він є пророком і почне проповідувати публічно, буде виступати на головній площі і погрожувати вогнем і прокляттями тим, хто не захоче відмовитись від старих звичаїв, і тоді їм просто доведеться його вбити. Старі звичаї є дуже важливою справою для цих людей, та й взагалі це місто живе лише справами і нічим крім справ. А в Махмуда купа революційних уявлень про те, що жителям Мекки можна, а що ні.Йому краще пильно дивитись собі під ноги. - А потім він сказав з посмішкою: "Але він до дідька потішний чортяка, правда, Корбуло? Ти знаєш що я і сам кілька раз мав з ним такі балачки."

Якщо тебе це цікавить, Горацію, то Нікомед наполовину правий, а нполовину - помиляється щодо Махмуда.

Те, що Махмуд майже готовий почати проповідувати публічно - це таки правда. Це засвідчує спосіб, в який він причепився до мене, цілком незнайомої людини, на ринку рабів. І ті його слова, що він не спочине допоки Аравія не визнає верховенство Єдиного Бога, про що це ще може свідчити, якщо не про його готовність виступити публічно проти ідолопоклонства?

Махмуд не скупився на слова, коли розповідав мені, що Аллах доносить до людей свої закони стосовно добра і зла через вибраних пророків, раз в тисячу років чи десь так. Він каже, що єврейські Авраам і Мойсей були такими пророками. І мені дійсно віриться, що Махмуд вважає себе їх наступником.

Але, на мою думку, грек помиляється в тому, що Махмуда вб'ють його роззлючені сусіди, за його промови проти їх марновірства. Безперечно, спочатку їм дійсно захочеться його вбити. Якщо його віровчення набуде ваги, то воно позбавить роботи багатьох священнослужителів і ремісників, що робялть ідоли, і взагалі прорве велику діру в місцевій економіці, і це нікому тут не сподобається. Але його особистість є настільки вольовою, що я вважаю він здобуде над ними перевагу. Клянусь Юпітером, в мене майже виникло бажання визнати божественну всемогутність Аллаха, ще до того як ми закінчили нашу з ним розмову! Він знайде шлях, щоб донести до них свої ідеї. Не можу уявити як саме йому це вдасться, але він розумний в багатьох речах, справжній пустельний торговець, і він придумає що їм запропонувати вартого відмови від їх старих вірувань і прийняття його вчення. Я вважаю, що Аллах і ніхто інший буде богом цього краю, коли Махмуд доведе свою священну роботу до кінця.

Мені треба все це дуже добре обміркувати. Не так часто зустрічаються люди з таким природженим магнетизмом, як в Махмуда. Я захоплений його силою, в захваті від спогадів, як йому вдалось здобути мою лояльність до свого Єдиного Бога. Я міркую, чи є якийсь спосіб, в який можна було б використати цю енергію Махмуда і хитнути розум тутешніх людей в напрямку відданості Імперії, а точніше відданості Юліану Августу II? Щоб я таким чином відновив прихильність кесаря і повернувся з цього аравійського ув'язнення.

Наразі, я не дуже бачу, як би це можна було зробити. Можливо, мені б вдалось вмовити його налаштувати своїх земляків проти зростаючого впливу греків в цій частині світу, або щось таке. Цього тижня я маю вдосталь часу, щоб подумати про ці речі, бо зараз я цілком сам один і не маю компанії. Махмуд, який часто подорожує по справах, відправився в якесь село на узбережжі, щоб розізнати про якусь нову можливість заробітку. Нікомед теж відсутній,відбув до Аравії Щасливої, де без сумніву він і його грецькі колеги таємно плекають плани підвищити ціни на сердолік, деревину чи ще якийсь товар, на який зараз є хороший попит в Римі.

Такщо я тут сам, за винятком моїх слуг - тупої компанії, товаришувати з якою нема жодного сенсу. Мене тішила думка придбати собі на ринку жвавого хлопчика-прислужника, для більш цікавіших розваг, але Махмуд, такий лютий в своїй побожності, точно запідозрив би, що в мене в голові, а я б не хотів зараз ризикувати сваркою з ним. Але ідея такої покупки таки дуже мене зваблює.

Я постійно думаю про римський двір, про урочистості і імператорський палац, про театр і ігрища, про все, за чим я сумую. Фуск Салінатор - чим він зараз займається? Воконій Руф? Спуріна? Аліфан? А що сам імператор Юліан, той, хто колись був мені другом, майже братом, поки не відвернувся від мене і не відіслав нудитись посеред пісків Аравії? О як ми проводили разом час, я і він, поки я його не розчарував.

І, не боюсь цього писати, Горацію, я постійно думаю про тебе. Цікаво, з ким ти проводиш зараз ночі. Це хлопець чи дівчина? Луперцій Гектор? Може мала Помпонія Маміліана? А може навіть і малий виночерпій з Британії, якого імператор точно більше не хоче, після того як я його трохи пом'яв. Ти точно спиш не сам, це я знаю напевно.

Мені цікаво, що б подумав мій новий друг Махмуд про наш римський двір і звичаї? Він дуже вимогливий і суворий по натурі. Його відраза до задоволень будь-якого виду здається живе в його крові: він непорушний принц пустелі, справжній спартанець. Ти скажеш, що можливо я занадто хорошої про нього думки? Що якщо б його поселити в віллі на Палатині, дати йому хорошу колісницю, дім повний прислуги і погріб з пристойним вином, дати йому похлюпатись трохи в пахучому імператорському басейні з Юліаном і його запаморочливими друзями, і можливо, він тоді заспівє по-іншому, так?

Ні, ні. Я дуже в цьому сумніваюсь. Привези Махмуда в Рим і він повстане як сучасний Катон, і очистить це місто від всіх гріхів цієї поміркованої імперської епохи. І коли він з нами закінчить, Горацію, ми будем вірними послідовниками постулатів Аллаха.

Пройшло ще п'ять днів самотності і наприкінці я думаю, що був вже готовий порізати собі вени. Весь тиждень тут дув вітер, що запікає мозок майже до божевілля. Здавалось, що повітря наполовину заповнене піском. Люди приходили і йшли по вулицях як примари, по очі закутані в біле. Я боявся вийти на вулицю.

Але два останні дні повітря знову було нормальним. Вчора з своєї подорожі на узбережжя повернувся Махмуд. Я бачив його на центральній вулиці, він спілкувався з трьома чи чотирма іншими чоловіками. Хоч я бачив його здалеку, але було видно, що більшість часу говорив Махмуд, а інші, як зачаровані, лише кивали головами чи жестикулювали руками. Є щось чудодійне в його манері говорити. Він напускає чари. Він полонить, ти не можеш нічого вдіяти - лишень слухати, і вірити у все, що він каже.

Я не підійшов тоді до нього, бо це було б нетактовно, але пізніше того дгя я послав одного з своїх слуг, щоб запросити його на вечерю в свою віллу і ми провели разом кілька годин. Це була зустріч, яка відкрила мені очі на багато речей.

Ні я, ні він не бажали повертатись до нашої минулої теологічної дискусії, і довгий час ми просто балакали сидячи поруч, в такому, знаєш, доволі неспокійному настрої, коли два представника зовсім різних культур вимушені разом вечеряти і прагнуть провести цей час, не образивши один одного. Махмуд поводився дуже щиро, не так як раніше. Але коли ми вже закінчили з першою подачою страв, стара зосередженість з'явилась в його очах і він раптово сказав: "А скажи но мені, мій друже, як так трапилось, що ти потрапив в наш край?"

Навряд чи це дало б якусь користь нашій процвітаючій дружбі, якби я зізнався, що це стало покаранням за мою педерастію з хдопчиком, призначеним для утіх кесаря. Але, повір мені, я мусив таки щось йому на це відповісти. Не дуже то й легко щось вибрехати, коли очі Махмуда, сина Абдалли, пильно вдивляються в твої очі. Мені легше було б збрехати кесарю. Або й самому Юпітеру.

Тому, керуючись принципом, що сказати частину правди зручніше, ніж збрехати цілковито, я признався йому, що імператор прислав мене стежити за греками.

- Твій імператор, який не є їх імрператором, хоча ви і є одною імперією.

- Саме так.

Махмуд, який все життя був ізольований від зовнішнього світу поза межами Аравії, здавалось розумів поняття подвійного принципату. І так само розумів, як мало гармонії існує між двома половинами розділеного царства.

- І яку шкоду, на твою думку, може заподіяти твоїм людям візантійська громада? - запитав він. В його голосі було якесь напруження, я відчував, що ця розмова не була простою зацікавленістю з його боку.

- Економічну шкоду" - сказав я. - Надто багато, з того, що ми імпортуємо від східних народів, проходить через їх руки. А зараз, як нам здається, вони почали зміщатись сюди в осередок Аравії, де сходяться всі торговельні шляхи. І якщо вони заграбастають ці шляхи, то ми будемо повністю віддані на їх ласку.

Якийсь час він мовчав, обдумуючи почуте. Але його очі по-дивному спалахнули. В його голові напевно крутилось багато думок.

Потім він нахилився до мене, так що ми майже зійшлись обличчями, і сказав своїм низьким голосом, який привертає твою увагу значно сильніше за найголосніший крик: "Значить ми розділяєм спільні занепокоєння. Ці греки є й нашими ворогами. Вони прагнуть нас захопити."

- Але це неможливо! Нікомед сам казав мені, що жодна армія не спромоглась захопити Аравійські території. І він казав, що жодна ніколи і не зможе.

- Так і є, ніхто ніколи не зможе взяти нас силою. Але я мав на увазі не це. Греки візьмуть нас в полон лукавством і хитрістю, якщо ми це дозволимо: граючи своїм золотом на нашій жадібності, купуючи нас сантиметр за сантиметром, поки ми не продамось цілком. Ми проникливі люди, але вони ще розумніші за нас. Вони зав'яжуть нас в шовкові пута, і одного дня ми усвідомимо, що повністю належим грецьким торговцям, грецьким лихварям, і грецьким кораблевласникам. Так само зробили б з нами і євреї, якби вони були більш численними і сильнішими; а греки мають за плечима цілу імперію. Чи, принаймні, півімперії.

Його обличчя раптом раптом запалало тими емоціями і збудженням, майже люттю, яка так легко наростає в ньому. Він плеснув своєю долонею по моїй. - Але так не буде. Я не дозволю цьому статись, дорогий Корбуло! Я знищу їх до того, як вони зможуть зруйнувати нас. Якщо хочеш, скажи свому Імператору так: Махмуд, син Абдалли, постане проти греків, що хочуть поневолити ці землі, і піде на них і зажене їх назад в Візантію.

Це був приголомшливий момент. Ще самого першого дня він сказав мені, що прагне привести Аравію до поклоніння одному богу і одному непереможному королю; і тепер я розумів, якого короля він мав на увазі.

Мені на думку прийшли глузливі слова Нікомеда, які він сказав тиждень тому: "Водишся тепер з божевільними, Корбуло?"

Цей раптовий спалах гніву Махмуда, коли ми спокійно сиділи за моїм столом, дійсно мав на собі якийсь відтінок божевілля. Те, що невідомий пустельний купець є мрійником ы претенду на роль пророка, вже саме по собі досить незвично, але зараз, наче припіднявши вуаль, він показав мені, що в його грудях присутній і неспокійний дух воїна-короля. Це вже було занадто. Ні Олександр Македонський, ні Юлій Цезар, ані імператор Констатин Великий не претендували, що в одній персоні може поєднатись так багато особистостей, то як може це робити Махмуд, син Абдалли?

На мить пізніше він знову заспокоївся, і все було гаразд, як і кілька хвилин перед цим.

На столі біля мого ліктя стояла посудина з вином, хорошим насиченим Тунісійським, яке я купив напередодні на ринку. Я трошки собі налив, щоб трохи зняти напругу, яку зчинили в моїх думках дикі слова Махмуда. Він посміхнувся, постукав по посудині і сказав: "Знаєш, я ніколи не розумів цього? Вино здається мені марною тратою хорошого винограду."

- Ну, думки з цього приводу розходяться,- сказав я. - Але хто може стверджувати свою правоту? Нехай ті, хто любить вино, п'ють його, а ті хто не любить - облишать його в спокої. - Я підніс свій келих до нього. - Але оце дійсно дуже хороше. Ти точно не хочеш спробувати?

Він так на мене подивився, наче я запропонував йому келих з отрутою. Думаю, що він ніколи не стане пити, цей Махмуд, син Абдалли, ну і грець з ним. Правдиво і істинно, Горацію, більше вина залишиться таким як ми з тобою.

- То як твій товариш Махмуд?,- запитав Нікомед Пафлагонієць, наступного разу, коли ми їли удвох. - Він вже схилив тебе перед Аллахом?

- Я думаю, що не створений аби вклонятись перед богами,- сказав я. А потім, з занепокоєністю додав: "Здається, що його трохи турбує присутність тут ваших людей."

- Думає, що ми плануєм захопити їх, правда? Він мав би краще знати, що і як. Якщо Августу і Трояну не вдалось успішно захопити ці місця, то чого такий вдумливий монарх, як Маурицій Тиберій, буде намагатись це здійснити?

- Не військового вторгнення він боїться, Нікомед. А економічного проникнення - це його лякає.

Здавалось, що ці слова ніяк не вплинули на Нікомеда. "Йому не треба цього боятись. Я ніколи не намагатимусь заперечувати, Корбуло, що ми шукаємо, як тут можна розширити коло наших ділових інтересів. Але чому це має мати значення для таких, як Махмуд? Ми не будем зазіхати на його шматок пирога. Ми просто зробим пиріг більшим для всіх. Знаєш, як кажуть фінікійці - 'прилив підіймає всі кораблі'."

- В грецьких школах вже перестали викладати риторику? - запитав я. - Пироги? Човни? Я б сказав, що ти наплутав з своїми метафорами. До того ж, в Аравії нема човнів, щоб їх підіймало приливом. Та й приливів теж нема, якщо на то пішло.

- Ти зрозумів, що я мав на увазі. Скажи Махмуду, щоб не хвилювався. Наші плани по розширенні торгівлі з Аравією будуть корисними для всіх, хто приймає участь, це стосується і торговців з Мекки. Може мені треба влаштувати коротку балачку з ним, а? Він з гарячкуватих людей. Може б мені вдалось трохи його заспокоїти.

- Думаю, краще залиш це мені,- відповів я.

Це був саме той момент, Горацію, коли я усвідомив в чому ключ цієї всієї ситуації і хто дійсно є ворогом Імперії.

Імператору Юліану не слід дратуватись з приводу будь-яких планів греків. Проникнення греків в Аравію Пустельну було очікуваним.

Вести справи - це друга натура греків, а Аравія, хоч і знаходиться поза межами імперії, але природньо належить до східної сфери впливу; вони раніше чи пізніше мали б тут з'явитись і, власне, ось вони тут і є. Якщо вони намагаються зміцнити тут свої торговельні зв'язки з цими людьми пустелі, то в нас нема ніяких підстав для смутку, а також Захід не має ані найменшої можливості щось з цим зробити. Як вже казав Нікомед, Схід ітак володіє Єгиптом, Сирією, Ліваном та багатьма іншими землями, які виробляють потрібні нам товари, і ми ніяк від цього факту не страждаєм. В цьому сенсі ми дійсно є єдиною імперією. Греки не підвищуватимуть ціни на крам зі Сходу, бо бояться, що ми так само зробимо з оловом, міддю, залізом і деревино, які течуть до них з Заходу. Ні. М'які і осідлі греки не становлять для нас ніякої загрози. Справжня загроза йде від пустельного принца, Махмуда сина Абдалли.

Один бог, каже він. Один арабський народ під знаменами одого правителя. І він каже, стосовно греків, що зруйнує їх до того, як вони зможуть знищити їх.

Він це і має на увазі. І, можливо, здатен це зробити. Ніхто до цього часу не об'єднував цих сарацинів під управлінням одної людини, але, мені здається, що в них ніколи і не було такої людини, як Махмуд.

Я мав раптове видіння про нього, Горацію, коли сидів за гарно облаштованим столом Нікомеда: Махмуд з палаючими очима і високо піднятим блискучим мечем, що веде сарацинське військо на північ з Аравії в Сирійську Палестину і Месопотамію, поширюючи своє повідомлення про Єдиного Бога, і наводячи жах на греків своєю наступаючою ордою. Селяни повсюди жадібно приймають нову віру, бо хто може встояти перед переконливими аргументами Махмуда, особливо, коли в поміч йому йде все зростаюче військо його послідовників? А далі вперед в Вірменію, Каппадокію, Персію; а потім буде і поступ на захід, в Єгипет і Ліван. Воїни Аллаха всюди, запалюють серця людей нової вірою, новою любов'ю до почесті і поваги. Багатства храмів неправедних богів ділиться поміж людей. Цілі легіони лінивих священників-паразитів просто забиваються як худоба, в той час як марновірство розгромлюється вщент. Золоті статуї неіснуючих богів зносять і преплавлюють. Проголошується новий порядок і новий союз, оснований на молитвах і священних законах.

Махмуд може казати, що за його плечима справжній бог. Його красномовство може змусити тебе в це повірити. Ми, люди імперії, маємо лише статуї наших богів, і вже сотні років ніхто при здоровому глузді не сприймає цих богів всерйоз. Як ми зможем встояти перед диким натиском нової віри? Вона зійде і поглине нас як лава Везувію.

- Ти занадто серйозно це сприйняв,- сказав Нікомед Пафлагонієць, коли значно пізніше того вечора, після ще багатьох пляшок вина я повірився йому в своїх побоюваннях. - Може тобі треба чимось прикривати свою голову, Корбуло, коли ти виходиш посеред дня на вулицю. Сонце Аравії дуже палке і може дуже сильно зашкодити розуму.

Але Горацію, моя правда, а він помиляється. Як тільки вони почнуть свій марш, легіони Аллаха не зупиняться, аж поки не пройдуть через Італію, Галлію і Британію, аж до найдальших берегів великого Моря Океану, і весь світ не стане Махмудів.

Так не має бути.

Я врятую світ від нього, Горацію, і можливо, цим самим врятую і себе.

Мекка, звичайно, є святим містом, і ніхто в її стінах не підніме руку на іншого, бо кара буде дуже страшна. Омар, ремісник по ідолах, що працює при храмі богині Аль-Уззи, добре це розумів. Я прийшов до Омара в його майстерню, де він сидів, вирізаючи пишногруді фігури Аль-Уззи, яка є сарацинською Венерою, і купив за жменю мідяків гарну маленьку статуетку, карбовану з чорного каменю, яку я сподіваюсь тобі якось показати. Потім я поклав перед ним золоту монету часів Юстиніана і розказав йому, що потрібно для мене зробити. Він лише два рази постукав пальцем по Юстиніановому носі. Не зрозумівши, що він має на увазі, я лише знизав плечима.

- Ця людина, про яку ти мені кажеш, є моїм ворогом, і ворогом всіх, хто любить богів,- сказав Омар, майстер по ідолах,- і я вбив би його для тебе за три мідяки, якби не мав годувати сім'ю. Але ця справа вимагатиме, щоб я здійснив подорож, а це дорого. Таке не можна зробити в Мецці, ти ж розумієш. - І він постукав по носу Юстиніана вдруге. Цього разу до мене дійшло, я поклав перед ним ще одну золоту монету і ремісник усміхнувся.

Я дуже шкодував, що мені довелось все це зробити, чесно. Але це було дійсно необхідно.

- Думаю, до цього часу він вже точно мертвий,- сказав минулої ночі Нікомед, в своїй вічно скептичній грецькій манері. - Але ми ніколи не дізнаємось, хіба ні?

- Ми так і не дізнаємось,- погодився я. Я підніс келих: "За бідаку Махмуда."

- Так, за Махмуда.

Тепер ти знаєш всю сумну історію цілком. Йди до імператора, Горацію. Розкажи йому, що я зробив. Подай це в повному контексті, в величному розрізі минулої, сучасної і, особливо, майбутньої історії Імперії. Розкажи йому про Ганнібала, Верцингеторикса, Атіллу, про свіх наших великих ворогів минулих часів, і скажи йому, що я вбив в самому зародку загрозу Риму, яка набагато страшніша за всіх них. Постарайся, якщо зможеш, щоб він зрозумів значимість мого вчинку.

Розкажи йому, Горацію. Скажи, що я врятував від загарбання весь світ, що я зробив для нього річ, яку дуже потрібно було вчинити, річ, яку для нього не зробив більше б ніхто, бо ніхто інший не зміг би передбачити як повернуться речі, так як побачив це я. Так йому і скажи.

Але понад усе, скажи йому, щоб забрав мене додому. Я пробув вдосталь серед пісків Аравії. Мою роботу виконано. Я молю про порятунок від пустельної посухи, від пекельної спеки, від самотності мого тутешнього життя. Це не місце для героя Імперії.

Переклав: Олександр Арендар
Оригінальна назва: A Hero of the Empire